Стаття висвітлює основні моменти рішення Міжправославної комісії щодо автокефалії УАПЦ і потенційні шляхи досягнення канонічного визнання української Церкви.

Шляхи до автокефалії: можливості та труднощі для УАПЦ в умовах канонічної реальності

ПРОГОЛОШЕННЯ КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ

ЗДОБУТКИ, ПОМИЛКИ ТА ШЛЯХИ ЇХ ПОДОЛАННЯ

Частина III

Стаття Блаженнішого Мефодія, Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля Української Автокефальної Православної Церкви

Рішення Міжправославної підготовчої комісії у Шамбезі (9-17 грудня 2009 року) та його наслідки для українського православ’я

Якщо автокефалія Української Церкви є стратегічною метою УАПЦ, яким має бути шлях її досягнення? І чи можливі для нашого церковного руху компромісні варіанти досягнення автокефального статусу, скажімо, через тимчасове входження до складу материнського Вселенського Патріархату? Ці питання поставали перед ієрархами незалежних Українських Церков ще 2008 р., коли у нашої Церкви та УПЦ КП був історичний шанс домовитися та спільно увійти до складу Константинопольського Патріархату на правах автономної Київської Митрополії.

Предстоятелі УАПЦ та УПЦ КП зайняли тоді діаметрально протилежні позиції щодо цієї можливості. Глава УАПЦ вважав, що таким чином Українська Церква може вийти з канонічної ізоляції та здобути повну канонічну незалежність у близькій історичній перспективі, та був готовий відмовитися від свого керівного статусу в Церкві на користь нейтральної постаті. А глава УПЦ КП наполягав на тому, що запропоновані представниками Константинопольського Патріархату канонічні права Української Церкви недостатні, хоча всім учасникам перемовин було зрозуміло, що насправді головною умовою Філарета є абсолютні гарантії обрання його на посаду глави об’єднаної та канонічно визнаної Константинополем автономної Київської Митрополії.

Логіка Філарета була такою: якщо УПЦ КП весь цей час існувала без канонічного визнання з боку Константинополя, то ніщо не завадить цій церковній структурі розвиватися в такому стані й надалі. Втім сподівання патріарха Філарета не виправдалися. Зауваживши, що за життя нинішнього глави УПЦ КП сподіватися на консолідацію автокефального руху в Україні на конструктивній основі не варто, Константинополь взяв курс на тіснішу співпрацю із сестринською Російською Православною Церквою, а остаточне розв’язання українського питання було відкладено.

Вирішальне значення для майбутнього православ’я матиме те, що зближення Константинополя і Москви уможливило вироблення спільного бачення канонічної процедури проголошення автономії та автокефалії. Як зазначено в документі Міжправославної підготовчої комісії у Шамбезі (9-17 грудня 2009 р.), хоча за Вселенським Патріархатом збережено почесне право видання Томосу про проголошення автокефалії тієї чи іншої місцевої Церкви, передумовами набуття повної канонічної незалежності мають бути, по-перше, згода Матері-Церкви та, по-друге, згода всіх Помісних Православних Церков щодо цього питання.

«Висловлюючи згоду Церкви-Матері та загальноправославний консенсус, — зазначається у схваленому в Шамбезі документі, — Вселенський Патріарх офіційно проголошує автокефалію Церкви, що подала про це прохання, через видання Томосу про автокефалію. Цей Томос підписується Вселенським Патріархом та засвідчується підписами Блаженніших Предстоятелів святіших Православних Церков, запрошених для цього Вселенським Патріархом». Таким чином, Московський Патріархат не лише претендує на вирішальний голос у розв’язанні української церковної проблеми, немовбито Церква-Мати, а й отримує право вето як одна із сучасних Помісних Церков, згода яких стає потрібною, щоб Вселенський Патріарх проголосив будь-яку автокефалію.

Документ, який ми щойно цитували, має назву «Комюніке» Міжправославної підготовчої комісії — церковного органу, що представляє всі Помісні Православні Церкви, присутні в сучасному диптиху, на який покладено обов’язки підготування Великого і Святого Собору Православної Церкви. На сьогодні цей документ ще не є остаточним, оскільки це лише проект рішення, ухвалити яке потрібно на більш авторитетному церковному заході: Всеправославній нараді. Втім, як легко здогадатися, зазначений у документі механізм є наслідком компромісу поглядів грецьких і російських каноністів. І те, що Константинополь і Москва досягли та зафіксували цей компромісний варіант моделі проголошення автокефалії та автономії, свідчить, що підготовка до Великого і Святого Собору Православної Церкви сягнула останнього етапу.

На жаль, УАПЦ не має сьогодні канонічного визнання з боку вселенського православ’я. А отже, її голос, власне, як і голос усього незалежного українського православ’я, не почула Міжправославна підготовча комісія. Однак навіть до кінця не погоджуючись із рішеннями міжправославних інституцій, наша Церква як невід’ємна частина вселенського православ’я не може їх ігнорувати, бо інакше ми власноруч підпишемо собі вирок у тому, що справді є схизматиками та перебуваємо поза межами вселенської Православної Церкви.

Шляхи до канонічного визнання автокефалії Української Церкви

Що ж означає для нашої Церкви та церковного руху за автокефалію в Україні загалом рішення Міжправославної підготовчої комісії? На нашу думку, якщо модель, запропонована комісією, здобуде ухвалу Всеправославної наради, то рух за автокефалію Української Церкви буде поставлено в нові історичні та канонічні умови, коли ми будемо змушені або внести корективи до власної канонічно-еклезіологічної позиції, або увійти в протистояння не лише з Російською Церквою, а й зі вселенським православ’ям.

Якими можуть бути ці корективи і чи можуть вони поширюватися настільки далеко, щоби наша Церква назавжди відмовилася від ідеї та інституції Патріархату? На нашу думку, робити це недоцільно. За останні двадцять років Київський Патріархат, на жаль, не став канонічною реальністю у структурі вселенського православ’я. Але він став реальністю в житті Української Церкви й українського народу, який пов’язує поняття патріаршества не лише із суперечливим ім’ям Філарета, а й з іменами Святіших Патріархів Мстислава, Володимира та Димитрія. З другого боку, зрозуміло, що, йдучи на конфлікт зі вселенським православ’ям, ми добровільно прирікаємо себе на маргіналізацію та тривалу канонічну ізоляцію, коли наша Церква буде змушена розвиватися цілком самостійно та поза межами православної спільноти.

Концептуальне розв’язання української церковної проблеми, на думку єпископату УАПЦ, полягає у тимчасовому входженні нашої Церкви до складу Вселенського Патріархату. Вселенська Патріархія є Церквою-Матір’ю Української. І саме від неї ми чекаємо розуміння, цілющих ліків, які б могли загоїти рани розколу на тілі Української Церкви та, зрештою, її нового помісного канонічного статусу в родині Православних Церков. Рішучим кроком у цьому напрямку було одностайне Звернення єпископату УАПЦ до Вселенського Патріарха Варфоломія від 26 серпня 2009 р. з проханням «надати нам ліки, що зможуть зцілити рани на тілі Української Церкви», та публічним засвідченням того, що «заради виходу зі штучної канонічної ізоляції та відновлення співпричастя зі вселенським православ’ям наша Церква готова та прагне увійти до складу Вселенського Патріархату на правах автономії». Звернення засвідчило, що УАПЦ має чітке бачення виходу з кризи та готове до добровільного обмеження власних канонічних прав, аби повною мірою спілкуватися зі вселенським православ’ям. Водночас Звернення стало промовистою відповіддю тим, хто неправдиво стверджував і стверджує, що українські православні ієрархи, які не входять до складу Московського Патріархату, нібито керуються етнофілетичними чи владолюбними мотивами.

Сьогодні, коли Вселенський Патріархат активно співпрацює з новим Московським Патріархом над підготовчою роботою до Великого і Святого Собору Православної Церкви, ми маємо знайти нові шляхи просування до визначеної нами мети — канонічного визнання. На думку експертів, з реакції Константинополя на Звернення нашого єпископату можна дійти висновку, що Мати-Церква із розумінням та надією поставилася до нашої ініціативи. Але ми маємо усвідомлювати, що момент підготовки Собору не є найсприятливішим для вирішення клопотання УАПЦ, і нам, ймовірно, впродовж певного часу потрібно смиренно очікувати на позитивне рішення Матері-Церкви, демонструючи незмінність свого бажання увійти до її складу.

Що ж саме ми маємо зробити, щоб просуватися до нашої мети вже сьогодні, коли можемо розраховувати лише на власні сили? На нашу думку, нам варто розробити та втілити в життя нашої Церкви канонічні норми, які б максимально полегшили канонічне визнання нашої Церкви в майбутньому. Без зміни формального правового положення нашої Церкви, затвердженого в її статутних документах, нам варто ухвалити певні канонічні норми, які б допомогли нашій Церкві перебувати в канонічній єдності та спілкуванні з главою Вселенського Патріархату. Зокрема, піклуючись про молитовне та канонічне єднання УАПЦ з повнотою вселенського православ’я, пропонуємо ухвалити рішення, що зобов’яже Предстоятеля нашої Церкви поминати Його Всесвятість Патріарха під час Божественної Літургії та інших священних богослужінь до моменту визнання автокефалії нашої Церкви Вселенським Патріархатом та іншими Помісними Церквами. Таке рішення цілком відповідає вимогам Статуту УАПЦ, що в розділі 6.3 утверджує форму поминання глави Вселенського Патріархату Предстоятелем УАПЦ. Однак новизна пропонованого рішення полягає у канонічному контексті, в якому ми розглядаємо цю практику. А саме в контексті подолання канонічної ізоляції УАПЦ. Ми пропонуємо зробити все, що залежить від нас, щоб із цієї ізоляції вийти.

Поминання є формою канонічної залежності. Однак ця залежність жодним чином не впливає на реальні канонічні права нашої Церкви. Йдеться лише про літургійно-канонічні ознаки залежності, канонічний механізм, який сприяє встановленню повного спілкування УАПЦ зі Вселенським Патріархатом. Термін «повне спілкування» вжито тут невипадково. Адже для встановлення такого спілкування потрібне засвідчене у відповідних літургійно-церковних актах бажання обох сторін. Вводячи до літургійного вжитку УАПЦ згадану форму поминання (яка характерна радше не для глав автокефальних Церков, а для глав самостійних Церков у складі Патріархату), ми йдемо шляхом добровільного утримання від реалізації канонічних прав, які були передбачені актом проголошення Патріархату 1990 р., оскільки віримо, що це сприятиме нормалізації канонічного статусу УАПЦ. Досягненню цієї ж мети слугує й інша форма канонічного самообмеження нашої Церкви, про яку вже згадувалося вище: відмова від надання Предстоятелю УАПЦ патріаршого сану. Ці та інші канонічні кроки УАПЦ свідчать про наше щире бажання увійти до співпричастя зі Вселенським Патріархом, а через нього — з усією православною спільнотою. Для нас можливе, одначе, лише встановлення спілкування з боку УАПЦ. Що ж до повноти євхаристійного та молитовного спілкування, то його буде досягнуто тоді, коли Вселенський Патріархат ухвалить аналогічне рішення зі свого боку.

Коли це станеться? Коли Вселенський Патріарх нарешті надасть своє благословення на входження нашої Церкви до співпричастя з материнським Константинопольським Патріархатом? Точна відповідь на це питання нам невідома, але нам відомі пріоритети Вселенського Патріархату, до яких входить як здійснення підготовчої роботи зі скликання Великого і Святого Собору (праця якого неможлива без спільних зусиль Вселенського та Московського Патріархатів), так і зцілення церковного розділення в Україні.

Іншою корисною ініціативою був би заклик нашої Церкви до Вселенського Патріархату як одного з чільних архітекторів майбутнього Собору з проханням розглянути на ньому українську церковну проблему. Незалежно від того, стане УАПЦ автономною Церквою у складі Вселенського Патріархату найближчим часом чи ні, ми вважаємо, що питання зцілення розколу українського православ’я має стати предметом спеціального розгляду та рішення на Великому і Святому Соборі Православної Церкви. Адже досвід майже двадцяти років намагань подолати церковне розділення у форматі «внутрішнього питання» РПЦ чітко засвідчив: українське питання може бути вирішене позитивно лише на всеправославному рівні та за допомогою соборного розуму всієї повноти Православної Церкви.

І Московський, і Константинопольський Патріархати є ворогами Української Церкви, заявив нещодавно під час перебування в Луцьку патріарх УПЦ КП Філарет. Такі заяви свідчать про політизацію та викривлення церковної свідомості в УПЦ КП, дії якої іноді нагадують дії радше політичної, ніж церковної спільноти. УАПЦ не сприймає та засуджує такий підхід. Хоча людський гріх і потьмарює любов та єдність Церкви, стосунки Помісних Церков не можна цілком уподібнювати міждержавним, які великою мірою побудовані на засадах жорсткої конкуренції та антагонізму. Саме тому наша Церква закликає шукати в діях Вселенського Патріархату не політичний, а пастирський імператив, що може передбачати тимчасове відтермінування розв’язання проблем Православної Церкви в Україні заради не менш насущної для вселенського православ’я потреби: скликання Великого і Святого Собору Православної Церкви.

Ми маємо навчитися з пошаною та смиренням чекати. Але чекати не пасивно, а щоденно йти вперед до нашої мети — нормалізації статусу та входження до співпричастя зі вселенським православ’ям. Кроки, що їх пропонуємо сьогодні, є саме таким послідовним рухом до канонічності ієрархії та статусу. Наша Церква невпинно йде до канонічного визнання. І ми віримо, що цей день настане ще за нашого життя. Однак як реалісти маємо розуміти, що шлях до визнання та співпричастя зі Вселенським Патріархатом буде тривалим, а наш поступ — поетапним.

Цю статтю як і ряд інших Блаженніший МЕФОДІЙ, Митрополит Київський і всієї України, Предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви написав у 2010 році.

Статті взято з книги «ОДИН НАРОД, ОДНА МОВА, ОДНА ЦЕРКВА», виданої Наталією Шевчук, Головою ГО «Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія», присвяченої до 25-річчя відновлення автокефалії Української Православної Церкви та 15-річчя Предстоятельського служіння (2000–2015) Блаженнішого МЕФОДІЯ, Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля Української Автокефальної Православної Церкви.

Джерело: Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія