Новини

З Днем Києва!

Щиро вітаємо з Днем міста Києва!

Київ – це неповторне місто, якому вдалося зберегти свою історичну самобутність, неповторний вигляд і унікальну красу. Але головним багатством нашого рідного міста є його мешканці, які віддають свої сили, талант та знання заради його процвітання.

Ми пишаємося тим, що живемо саме тут! Нехай наше місто процвітає і продовжує тішити нас своєю красою та затишком! Бажаємо киянам та гостям столиці щастя, здоров’я, благополуччя та миру!

Нехай покровитель Києва архистратиг Михаїл оберігає кожного з вас!

Церков-домовина розвалиться… і з-під неї встане Україна!

На офіційому сайті Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія до дня вшанування пам’яті святих рівноапостольних Кирила й Мефодія було оприлюднено унікальний рукопис спочилого Предстоятеля УАПЦ Блаженнішого МЕФОДІЯ “Святі Кирило і Мефодій як апостоли Христової свободи”.

Слово до студенства, священства та вірних Автокефальної Церкви – Предстоятеля УАПЦ (2000-2015) ректора Кирило-Мефодіївської Тернопільської Духовної Семінарії та Академії Української Автокефальної Православної Церкви Блаженнішого МЕФОДІЯ (Кудрякова) Митрополита Київського і всієї України м.Теребовля, Тернопільської області, 2009 р.Б.

Святі Кирило і Мефодій як апостоли Христової свободи

Є постаті, яким судилося не лише увійти до історії, а й цю історію наперед визначити. Саме такими постатями є святі брати Кирило і Мефодій, прославлені Церквою у лику рівноапостольних, тобто святих, які здійснили свій подвиг, проповідуючи народам Євангеліє Ісуса Христа. Їхні імена навічно відкарбовані в історії нашої культури як творців слов’янської абетки та перших перекладачів богослужбових книг з грецької на слов’янську. Втім роль святих братів у нашій історії набагато ширша. Святі Кирило і Мефодій — це ще апостоли Христової свободи на слов’янських землях. Саме завдяки цим святим місіонерам наш народ залучився до Христа, залучився до Нього, зберігаючи свою свободу та культурну самобутність.

Як відомо, Новий Завіт відкривається Євангелієм від Матвія. Яке, своєю чергою, починається з родоводу Ісуса Христа — «Сина Давидового, Сина Аврамового». Таке саме етнічне походження мали й Христові апостоли. Але звернімо увагу: християнство, яке, здавалося би, було історично «запрограмоване» бути національною єврейською релігією, відбулося як явище всесвітнє, універсальне… Ісус та Його апостоли походили з єврейського народу. Але блага звістка, яку вони несли світові, була ширша за межі іудейства. «Нема вже іудея, ні елліна; нема раба, ні вільного; нема чоловічої статі, ні жіночої, бо всі ви — одне в Христі Ісусі», — пише апостол Павло у Посланні до Галатів (Глава 3, Вірш 28)…

Християнство ніколи би не перемогло світ, якби воно не переросло межі національної релігії. Учням Ісуса було спочатку важко прийняти дивний характер його месіанства. Але після Воскресіння Христового вони зрештою зрозуміли: Бог в особі Ісуса Христа прийшов не лише до Ізраїлю, а й до кожного народу і кожної людини…

ЧИТАТИ ПОВНИЙ ТЕКСТ 

З особистого архіву голови “Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія”

Наталії Михайлівни Шевчук

Турецькі ЗМІ звинуватили Патріарха Варфоломія у співпраці з ворогами Ердогана

Вселенський Патріарх Варфоломій і лідери деяких інших релігійних меншин Туреччини звинувачуються у підтримці спроби державного перевороту з метою повалення президента Тайіпа Ердогана.

Про це йдеться в “розслідуванні”, опублікованому в спеціальному випуску проісламістського турецького журналу “Gerçek Hayat”, що належить медіа групі впливової проурядової газети “Yeni Safak”, повідомляє 11 травня Orthodox Times.

Патріарх Варфоломій, як стверджує журнал, нібито надавав допомогу Фетуллаху Ґюлену, який готував повалення проісламістського режиму Ердогана. На обкладинці журналу розміщені фотографії “основних змовників” і “спонсорів тероризму”, серед яких і Константинопольський Патріарх.

У зв’язку з публікацією статті Вселенський Патріархат видав особливу заяву, в якій говориться, що стаття містить помилкові звинувачення і може стати приводом для нових погромів і осквернення святинь. Всього два дні тому в Стамбулі вже мав місце підпал вірменської церкви, при цьому затриманий злочинець звинуватив вірменську громаду в поширенні коронавірусу.

Крім Патріарха Варфоломія, журнал звинувачує у підтримці держперевороту головного рабина Туреччини, колишнього вірменського Патріарха Константинопольського і покійного Папу Іоанна Павла II, передає Credo Press.

Джерело Релігійна правда

Вічна пам’ять полеглим героям!

Історія – це людська пам’ять, вона нічого не забуває: ні доброго, ні поганого, все в неї на обліку, все передається з покоління в покоління.

“Ніхто не забутий, ніщо не забуто” – слова високої моральності і неминучої кари. Ці слова народилися тут, у нас, на нашій землі. А коріння їх глибоко під землею: у могилах тих, хто незабуті. Вмер не той, кого нема в живих, а той, хто забутий…

Над нею схиляється небо,
Шепочуть молитву вітри.
Та, мабуть, любові лиш треба
Землі, де стоять явори.
Обабіч шляху степового.
Читець: Вона вже забула давно:
І голос малого й старого,
Як світиться в хаті вікно.
Як пісня лунає дівоча
І дзенька в криниці відро…
Читець: Лиш зорі, мов злякані очі,
На спалене зорять село
Не родять ні льон тут, ні жито,
Лишилася пустка навік,
Сльозами і кров’ю полита
Страшний сорок перший той рік.
Читець: І гірко тут кожній билинці
В задусі важкій полину
Земля не прощає чужинцям,
Земля проклинає війну.

Вічна пам’ять полеглим героям!

День пам’яті та примирення!

8 та 9 травня відзначаються Дні пам’яті та примирення, присвячені пам’яті жертв Другої світової війни.

Ці дні присвячені пам’яті тих понад 60 мільйонів людей, чиє життя було обірвано насиллям світового масштабу, людям усіх рас і націй, чоловікам і жінкам, воїнам і мирному населенню, малим дітям і старикам, – усім загиблим і усім тим, хто вижив та пройшов через усі кола пекла Другої світової війни. Тим, хто загинув на її фронтах, в окопах і тим, хто загинув під час бомбардувань, побував у полоні, концтаборах, чи просто зник безвісти у вихорі воєнного лихоліття. Дні пам’яті та примирення були проголошені рішенням 59-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН 24 листопада 2004 року.

8 травня 1945 Антигітлерівська коаліція офіційно прийняла Акт про беззастережну капітуляцію збройних сил нацистської Німеччини, підписаний начальником Оперативного штабу ОКВ генерал-полковником Альфредом Йодлем за дорученням президента Німеччини Карла Деніца. Акт був підписаний ще 7 травня в Реймсі (Франція), однак ратифікований наступного дня в Берліні. З цієї нагоди 8 травня 1945 року в багатьох містах Європи та США були проведені велелюдні святкування. В країнах-союзницях з антигітлерівській коаліції цей день відзначається як День Перемоги над нацизмом. В резолюції ООН пропонується державам-членам ООН, неурядовим організаціям і приватним особам відзначати один чи обидва ці дні (8 і 9 травня) як день пам’яті усіх жертв Другої світової війни. Асамблея також підкреслила, що ця історична подія підготувала умови для створення Організації Об’єднаних Націй, покликаної позбавити майбутні покоління від лихоліття війни і закликала держави – члени ООН об’єднати зусилля у боротьбі з новими викликами і загрозами та зробити все можливе, задля урегулювання всіх суперечок мирними засобами згідно зі Статутом ООН і таким чином, аби не піддавати подальшій загрозі міжнародний мир і безпеку.

В Україні відзначається День пам’яті та примирення, який встановлено згідно з Законом України «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років». Нове свято встановлене задля «вшанування подвигу українського народу, його визначного внеску у перемогу Антигітлерівської коаліції у Другій світовій війні, висловлення поваги усім борцям проти нацизму, увічнення пам’яті про загиблих». Вшановують цього дня воїнів, «жертв війни, воєнних злочинів, депортацій та злочинів проти людяності, скоєних у роки війни».

Офіційне гасло пам’ятних заходів – «1939-1945. Пам’ятаємо. Перемагаємо». Новим символом Дня пам’яті та примирення з 2014 року є квітка маку. ЇЇ графічне зображення є своєрідною алюзією: з одного боку воно уособлює квітку маку, з іншого – кривавий слід від кулі.

РОЛЬ ЖІНОЦТВА В ЦЕРКОВНО-ХРИСТИЯНСЬКОМУ ЖИТТІ (Неділя Мироносиць)

ПРОПОВІДІ МИТРОПОЛИТА ВАСИЛЯ ЛИПКІВСЬКОГО ДО УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Сьогоднішня неділя, друга після Великодня, присвячена вславленню жінок мироносиць, які своєю любов’ю до Христа виявили велику і світлу ролю жіноцтва в житті християнської церкви. Бо перший і найбільш ясний мент світлого Христового воскресіння найближче зв’язаний з тими щирими жінками, що ходили за Христом, услугували Йому своїм майном і щирістю, прийшли за Ним і в Єрусалим, вистраждали, дивлячись на Ного всі муки-страждання й острах смерти. І от, як жінка — Пресвята Діва Марія, одержала від янгола благовістя про народження Христа, так жінки мироносиці перші одержали від янголів звістку про Його воскресіння.

Хто ж це примусив їх йти за Ним на Його страждання і на Його смерть, хто примусив їх не відходити від Христа, навіть в мент самих тяжких Його хрестиих мук самовіддано, більш ніж апостоли, бути присутними коло Христа Спасителя аж до смерти Його й взяти участь і в Його похороні? Хто примусив цих жінок раніш світанку бігти до гробу Христового з миром, щоб намастити Його Тіло, не зважаючи ні на страх, ні на темряву, ні на те, що коло гробу варта, а на гробі великий камінь і печатка синедріону? До цього всього примусила цих жінок їх жіноча врода, їх жіноча істота. Жінка живе й керується далеко більш почуттями серця, ніж вимогами розуму, вона далеко більш чула, ніж чоловік.

Самим Богом вже так створена жінка, що вона перша почуває в собі нове життя, перша своєю душею до нього лине, перша мучиться ного народженням, перша про нього сповіщає. Згодом, коли перший мент нового житія проходить, коли це життя розвивається, умови його ускладнюються — починається сумнів, зневіра, суперечки, жінка відступає на другий плян — на перший стає чоловік. Але початок життя, перше захоплення ним, перше благовісія про нього це місія жіноцтва. Це те нічим незаміниме її служіння людству, яке хоч згодом уступає місце чоловікам, але на завжди залишається, як той резерв, у ооротьоі за життя, який вступає у всю свою силу, коли чоловічий розум і рішучість відступає в розпуці…

От така була й є роля жіноцтва, як в історії всього християнського життя, так і зокрема і в подіях останніх ментів життя Христового і в Його преславному воскресінні. Тому й присвячення цього тижня жінкам мироносницям і пошана до них це є пошана наша до жіночої істоти, до жіночої природи в її найкращих виявленнях, осяяної світлом Христової любови й благовістя…

Ллє, любі брати і сестри! В цьому земному житті завжди буває так, що де світло, там і тінь, і часто чим ясніше, кажуть, світло, тим темніша буває тінь. Так буває й з жіноцтвом. Жінка найскоріше й більш чуло йде туди, де бачить світло, де почуває життя; от через що й ім’я першої жінки було Ева, що значить «життя». Але з другого боку жінку легше зрадити, легше обманути, зацікавити неправдою. Через те мабуть і діявол, щоб людей спокусити перш за все заходивсь коло Евп. Жінка далеко скоріше, ніж чоловік зацікавлюється життям, до нього прагне, але вона далеко більш, ніж чоловік привикає до старого, зживається з ним, жахається всяких змін у ньому. От через що, там де починається нове життя, ми бачимо з одного боку жіноцтво, яке серцем почуває його правду, сміливо йде вперед до нього, і чоловіків заохочує, але з другого боку бачимо жіноцтво, яке жахається, страшиться цього життя, жахливо від нього відмахується — стає для нього найбільшою гальмою.

Так і на світанку християнства ,в роки апостольського благовістя ми бачимо жінок, що щиро прихилялись до нього, невідступно ходили з апостолами, багато полегшували їх працю, про яких апостол Павло згадує в своїх посланнях з великою повагою (Рим. 16). Але з другого боку бачимо жіноцтво, від якого той же апостол нас застерігає — від женщин, що самі темні і других збивають через пусті бабські забобони (Тим. 5, 13).

Отже цікаво поглянути, браття, яку ролю відограло жіноцтво в нашому українському церковно-визвольному русі. Перш за все ми маємо велику радість і приємність зазначити, що й відродження нашої церкви пригорнуло до себе чуле до правди й світла наше жіноцтво, що серед нашого жіноцтва в кожній парафії є багато дійсних благовісниць нашої церкви. Ми чуємо милозвучні співи нашого жіноцтва в наших церковних хорах, ми бачимо щиру працю нашого жіноцтва на утворення нового рідного парафіяльного життя, бачимо щиру жіночу працю в рідній прикрасі наших храмів, в благодійности, в гостинносте. І от ця участь нашого жіноцтва в нашій загальній церковній праці надає нам чоловікам сили й охоти працювати й запевнення в успіху праці, бо куда прагне найкраще жіноцтво, там дійсне життя.

Але з другого боку… З другого боку ми бачимо дуже сумне явище, що наше жіноцтво, українське жіноцтво, дуже вороже ставиться до нашої Української Церкви й складає з себе той тяжкий грунт, на який найбільш опираються сучасні книжники й фарисеї в боротьбі з нашою церквою. І тут їх віддає на поталу фарисеям їх жіноча істота, їх легковірство, звичка до старого, жах перед змінами й легкість датися в облуду.

Як фарисеї в ділі присуду Христа на смерть намовили народ, щоб просили Христа розп’яте й всі засоби вживали, щоб стати на перешкоді воскресіння Христа, так і сучасне духовенство взяло на себе в боротьбі з нашою церквою ганебну ролю книжників і фарисеїв, всі заходи вживають, щоб стати на перешкоді нашому рухови и туї використовують наше жіноцтво, намовляють його, лякають пеклом, роблять з них тяжкий камінь, щоб привалити ним нашу церкву, припинити ним наніс відродження. Ці темні жінки беруть на себе навіть світле ім’я «мироносиць», прикрашають себе по містах окремими уборами, хрестиками чернечою одежою видають себе за щирих служниць Христа, а між тим намовлені сучасними фарисеями, засліплені довір’ям до них, вони ведуть чорну нехристиянську працю розпускають в народі всякі наклепи й небилиці про нашу церкву.

Мені самому нераз пришилось бачити, як це темне жіноцтво, не зважаючи ні на які докази не слухаючи їх, як гоп камінь, збилося в купу й кричало: «Нам нічого не треба, в нас є батюшка, як було так нехай буде; ми по українськії не розуміємо і т.п.» А старі священики на це темне жіноцтво, ним же намовлене, обмануте опираються, як на твердий камінь, як на волю народа, кажуть: «Народ з нами».

Любе братерство! Нашій церкві безумовно не страшно темного жіноцтва, зрадженого старим священством. Камінь на гробі Христа лежав і варта стояла й печатка була прибита, але прийшов час і Христос воскрес, ніщо Його не затримало. Так є й буде з нашою Церквою. Нам жалко цього бідного жіноцтва, що ще не відкрило своїх очей від чорної облуди, що й в цей радісний день жіноцтво ще стоїть осторонь, ще не бере участи в загальній радости свого свята. «Жінки Єрусалимські», сказав Христос до тих жінок, що тільки з жіночої цікавосте прийшли поглянути на Його страждання й свою жіночу істоту виявили сльозами, «жінки єрусалимські, не плачте по Мені, плачте по собі і по дітях ваших» (Лук. 23, 28). Не про Мене, не про віру Мою дбайте, це справа Моя, подумайте, що буде з вами та дітьми вашими, коли й ви надалі залишитесь і дітей своїх виховаєте в ворожнечі до свого рідного народу, до своєї рідної церкви…

Ми ж, любе братерство, наша парафія й вся наша церква в цю неділю жінок мироносиць щиро вітає наше дороге жіноцтво, що освітлює й звеселяє своєю працею наш церковно визвольний рух! Ідіть, дорогі, непохитно до правди, світла й волі, і нас підтримуйте на цьому тернистому, але радісному шляху, бо цим шляхом ішов Христос, по ньому й жінок мироносиць привів до невечірньої радости свого пресвітлого Воскресіння – Амінь!

ЗА ПРАВДУ ХРИСТОВУ, ПРОТИ НЕПРАВДИ СВІТУ

Зустріч із воскреслим Христом

Проповідь у неділю ап. Фоми 27 квітня 2014 року

Христос Воскрес! Воістину Воскрес!

Ідучи до Єрусалима, Христові учні не могли собі навіть уявити, що саме чекає там їхнього Вчителя. Вони були самовидцями Його дивних вчинків та слів. Вони бачили, що ці слова та вчинки викликають непорозуміння та спалах злоби у фарисеїв. Але вони також були свідками Його величі: бачили, як Йому корилися демони, бачили Світло Преображення на Фаворі, нарешті бачили, як Він напередодні Входу воскресив із мертвих Лазаря…

Шлях до земного Царства Ісуса парадоксальний, вважали апостоли. Але до останнього, до тієї самої миті, коли Він, ніби злочинець, помер ганебною смертю на Хресті, апостоли сподівалися, що весь цей морок ось-ось завершиться черговим владним учинком Господа. Вони сподівалися на повстання, а згодом на Боже чудо… Але ні першого, ні другого так і не сталося. Натомість їхній Учитель помер!

Розгублена, переможена світом громада апостолів тепер боялася всіх і кожного. Раніше їм здавалося, що заради любові можна переступити формальні заповіді Закону. Але, як виявилося, їхній Учитель помер, і Бог не допоміг Йому зійти з Хреста. Із жахом та соромом апостоли згадували, як вони разом з Ісусом порушували суботу; відкидали релігійний авторитет книжників та фарисеїв; брали участь у «розоренні» Храму, коли Господь вигнав звідти торговців…

Як їм тепер примиритися з релігійною більшістю Ізраїлю? Як знову стати своїми для свого ж народу? Як пояснити всім, що насправді Ісус був не таким, як тепер здається всім в Єрусалимі? Як тепер пояснити, що насправді Він хотів виконати, а не скасувати Закон?

Налякані апостоли тепер уже не мріють про месіанське царство. Після того як на власні очі побачили приниження та смерть Ісуса, вони хочуть іншого: повернутися до реального життя, але зробити це так, аби від них не зажадали зректися їхнього Вчителя.

Хтось скаже, що, мовляв, як і будь-який інший смертний, Ісус міг припуститися помилки, міг не до кінця вірно зрозуміти Писання, або дозволити Собі якийсь дивний вчинок… Але хіба в історії їхньої релігії таке трапилося вперше? Хіба не були незрозумілими та дивними деякі вчинки прабатьків та пророків?..

Апостоли налякані та розгублені. Вони одночасно бояться світу та прагнуть з ним компромісу. Будь-якої миті їх можуть схопити так само, як нещодавно схопили куса. А отже, їхні зібрання проходять тепер, так би мовити, конспіративно, а двері дому, де вони збираються, відтепер замкнені з остраху перед іудеями (Ін. 20:19)…

* * *

Нам, людям пострадянської доби, цілком зрозуміла атмосфера, яка панувала у ці години в апостольській громаді. А сам вираз «страху ради іудейська» за радянських часів набув символічного змісту… Чому ви попросили священика таємно охрестити ваших дітей? Чому ви вшиваєте їм хрестик у комір сорочки? Чому ви боїтеся, щоб ваші колеги по роботі дізнаються, що ви — християнин? На ці й безліч інших запитань за радянських часів існувала символічна відповідь, з якої співрозмовник міг вичитати вашу самоіронію та належність до релігійної субкультури: «Через страх іудейський»…

Ми добре розуміємо стан апостолів, бо самі чудово знаємо, що таке страх. Ми боїмося «релігійної більшості» й намагаємося приймати усталені в нашій спільноті правила гри. Ми відчуваємо страх перед похмурою величчю державної влади та можновладцями. Ми інтуїтивно боїмося свободи та відповідальності, намагаємося зректися першої та перекласти на інших другу…

Природа страху полягає в нашій невпевненості в собі та наших стосунках з Богом. Теоретично ми погоджуємося із християнством, іцо наше життя досягає повноти через жертву. Але реально, у своєму власному житті, обираємо замість справжнього життя виживання. Іншими словами, максимально стверджуємо «своє» та «власне» за рахунок «іншого» та «чужого»… «Христос уже номер, — вважали апостоли, — а нам потрібно вижити…» Чи йшлося лише про фізичне виживання? Ймовірно апостоли й боялися смерті. Але ж важко уявити, що всі слова Спасителя після Його смерті перетворилися в їхніх душах на суцільне ніщо; дуже важко повірити, що любов до Господа щезла одразу, коли в їхніх душах майнула думка, що Ісус, Якого розіп’яли римляни, навряд чи був Месією.

Нам дуже просто зрозуміти апостолів, зазирнувши до власної душі. Чи завжди знаходимо ми там повноту віри та уповання? «Життя мінливе», — кажуть люди на своє виправдання. І часом душа дійсно живе досвідом віри, а часом ми живемо не Самим Богом, а згадками про Нього. Щось подібне, напевно, відчували й апостоли… Після ганьби Хресної смерті ніхто з них вже, напевно, не ризикнув би сказати, як колись апостол Петро: Ти — Христос, Син Бога Живого (Мф. 16:16). Але, коли від них вийшов зрадник, серед учнів уже не було нікого, хто 6 наважився уявити собі подальше життя без Ісуса, без згадки про Нього та почуття любові, яке не щезло в апостолів і після того, як Він помер.

Учні не хотіли жити далі без Ісуса. Але вони змушені були змиритися із думкою, що Його присутність в їхньому житті тепер неповна, що вона тепер можлива лише через смуток згадок про Страдника. Коли був живий Ісус, учні разом з Ним дерзновенно шукали повноти свободи. Але тепер, коли смерть відібрала в них Вчителя, вони мовчки погодилися на страх та несвободу. Погодилися на ці умови, аби вижити і зберегти найдорожче: власну дружбу та пам’ять про Ісуса.

* **

Історія ніби завершена. Усе найкраще тепер ніби в минулому. 1 рантом у засмучену громаду… входить Сам Ісус.

Апостолам уже відомо, що гробниця Вчителя виявилася пустою. Вони вже чули емоційні слова Марії Магдалини про ге, що вона бачила й чула Ісуса, Який іде до Свого Небесного Отця. Але більшість із них ще не готові навіть помислити про тілесне воскресіння з мертвих.

1 раптом трапляється щось, що не піддається жодному осмисленню. Першого дня на тижні, ввечері, коли двері дому, де збиралися учні Його, були замкнені з остраху перед іудеями, прийшов Ісус і став посередині і каже їм: мир вам! Сказавши це, Він показав їм руки і ноги, і ребра Свої. Учні зраділи, побачивши Господа. Ісус же сказав їм вдруге: мир вам! як послав Мене Отець, так і я посилаю вас. Сказавши це, Він дихнув і говорить їм: прийміть Духа Святого (Ін. 20:19-22).

Читаючи цей уривок, скептики впродовж століть стверджували: оскільки воскресіння з мертвих неможливе, тут йдеться або про якусь метафору або про галюцинацію. Примітно, що спочатку учні думали щось подібне. У євангеліста Іоанна не до кінця зрозуміло, чому Господь насамперед засвідчує учням Свої тілесні рани. Але тут доречна оповідь євангеліста Луки, який пише, що коли Воскреслий Господь явився учням, то вони спочатку вважали Його привидом.

…Сам Ісус став посеред них і сказав їм: мир вам. Вони схвилювались і злякались, гадаючи, що бачать духа. Але Він сказав їм: чого хвилюєтесь, чому такі думки входять до сердець ваших? Погляньте на руки Мої і на ноги Мої; це Я Сам; доторкніться до Мене і роздивіться; бо дух тіла і кісток не мас, як бачите у Мене. І, сказавши це, показав їм руки і ноги (Лк. 24:36-40).

Учні вважають, що перед ними дух або фантом. Вони думають, що бачать духа. В оригіналі тут стоїть «нневма». Але це єдиний випадок, коли слово вживається євангелістами у розумінні безплотного духа, що прийшов із шеолу і має лише видимість тіла. Примітно й те, що в деяких рукописах стоїть інший іменник — «фантасма» або фантом, мара, привид.

«Мир вам!» — каже Ісус. А деякі пізніші рукописи Євангелія від Луки додають до цього: «Це Я, не бійтеся!». Логіка розповіді підказує, що йдеться про страх учнів перед марою. Але ми розуміємо, що тут дещо ширший контекст. Ісус закликає учнів подолати страх і побачити життя в новому вимірі, побачити його таким, де Христа треба шукати не серед мертвих, а серед живих. «Ваш релігійний досвід, — звертається Господь до учнів і до кожного з нас, — це не явище психічного життя. Він глибший. Цей досвід укорінено в життя, бо Я дійсно подолав смерть і дійсно тілесно воскрес».

Погляньте на руки Мої і на ноги Мої; це Я Сам; доторкніться до Мене і роздивіться. Євангеліст Лука не згадує тут, чи доторкнулися учні до Христа після його заклику. Але один із ранньохристиянських письменників священному- ченик Ігнатій Богоносець вважає, що вони одразу ж виконали прохання Господа. «Я знаю і вірую, — писав святий Ігнатій, — що Христос і після Євого воскресіння був і є в плоті. І коли Він прийшов до тих, що були з Петром, то сказав їм: візьміть, доторкніться до Мене і переконайтеся, що Я не дух безтілесний. Вони відразу доторкнулися до Нього, і увірували, переконавшись Його плоттю та духом. Тому вони і смерть зневажали і стали вищими за смерть» (Послання до Смирнян, р. 3).

Господь присутній у нашому житті не як персонаж книги (нехай би це була й найбільша, найвеличніша книга за всю історію культури). Він також присутній серед нас не завдяки нашим внутрішнім переживанням, нашій уяві чи відчуттям. Його присутність у нашому житті, хоча й прихована від очей сторонніх, цілком реальна, бо Його воскреслого Тіла можна торкнутися.

Ісус, Який явився учням, — не мара, не привид. Тіло Воскреслого не підпорядковується фізичним законам цього світу і Він вільно входить крізь замкнені двері. Але Господь воскрес не умоглядно, а фізично. І хоча Його Тіло після Воскресіння не схоже на ту тілесність, до якої ми звикли, це те саме Тіло Ісуса, Який помер на Хресті. Адже, як пересвідчилися учні, це Тіло зберігає рани від страждань… Це те саме розіп’яте руками людей Тіло. Це той Самий розіп’ятий на Хресті Ісус. Цс Я Сам, — казав Господь учням. «Це Моє Тіло і це Моя Кров!» — чуємо ми слова Христа за кожною Літургією. Цими словами Господь закликає нас наблизитися, вийти з простору страху назустріч свободі Воскресіння..

***

Ми сповідуємо віру у Воскресіння, але досі боїмося не лише смерті, а й життя. Ми десятки років живемо в Церкві, й раптом, якоїсь миті, можемо відчувати, що нам самотньо й усе наше існування проймає страх…

Як відновити цілісність свого життя? Як стати вільними? Як побороти страх перед небуттям та світом? Хтось намагається знайти розраду в психолога. Хтось прагне відгородитися від страху мурами життєвого успіху. Але єдиним способом побороти страх насправді є зустріч із Воскреслим Христом.

Але яким чином може відбутися ця зустріч? Свого часу ми з вами говорили про досвід митрополита Антонія, який відчув присутність Воскреслого, Живого Христа, читаючи Євангеліє від Марка. Але ж така зустріч — це справжнє Боже чудо, а чудо трапляється не щодня і не з усіма. Що ж нам лишається робити? Плекати в собі чистоту серця? Навчитися по-справжньому молитися? Читати Євангеліє не розумом, а серцем, немов діти? Кожен із цих шляхів — це шлях до реального Богопізнання. Але головна зустріч людини з Воскреслим здавна відбувається в Церкві у Таїнстві Євхаристії, де ми причащаємося Тіла та Крові Воскреслого Спасителя.

З видимого боку Євхаристія — це літургічна згадка або спомин про Тайну Вечерю, яку Ісус Христос здійснив одного разу в історії. Але водночас це й інша, трансцендентна подія. Літургія — це ще й таємниче богослужіння, яке відбувається у вічності. «Ти єси Той, що приносиш жертву, і Принесений, що приймаєш і роздаєшся, Христе Боже наш», — засвідчує віру Церкви в цю дивну одночасність видимого та невидимого, іманентного та трансцендентного молитва Великого входу. Страждання та слава, смерть та воскресіння — це те, що відбувається тепер і зараз, і водночас трансцендентна Божа трапеза у вічності. Одне тут невіддільне від іншого, і таким чином Євхаристія стає не лише спомином про смерть, відповідно до відомих слів апостола ГІав ла (див.: 1 Кор. 11:26), а й явленням Воскресіння. Не лише згадкою про історичну подію Вечері, а й одкровенням про Христа Первосвященика, що літургісає у вічності Небесного Єрусалима.

Боїться той, хто не пізнав живу Божу любов та дружбу. Страх огортає тих, хто ще не знає з власного досвіду, що Христос тілесно воскрес і знову перебуває зі Своєю Церквою. Але коли Божа любов робить нас учасниками небесної Трапези, страх одразу ж втрачає над людиною свою владу. Вже не я живу, а живе в мені Христос, — сказав апостол Павло, і це може повторити за ним кожен причасник Божих Таїн.

Давайте не шукати живого серед мертвих! Давайте шукати Його присутність серед живих, тобто посеред своїх братів і сестер, які щонеділі збираються на Божу Трапезу. О Пасхо велика і найсвятіша, Христе! О мудросте і Слово Боже і Сило! Сподоби нас тісніше з’єднатися з Тобою в невечірній день Царства Твого. Амінь.

Христос Воскрес! Воістину Воскрес Христос!

З Днем Світлого Христового Воскресіння!

Христос воскрес!

Можливості людини не безмежні, але вони значно більші, ніж ми це зазвичай собі уявляємо. У житті кожного з нас були випадки, коли ми занепадали тілом та духом, коли нам здавалося, що все втрачено, і раптом, після максимального напруження, в нас відкривалося, так би мовити, друге дихання. Втома й безсилля минали, натомість душу й тіло наповнювала дивна життєва енергія, існування якої в нас досі було непомітним…

Ми набагато сильніші, ніж здається. І в момент кризи, коли вирішується наша доля, ми несподівано виявляємо таку рішучість, таку жагу до перемоги, що може здатися, ніби наші сили безмежні, і ми можемо подолати все.

Життя, котре ми звикли вважати нормальним, — це ніби сон, в якому ми проводимо більший відтинок часу, що відведено нам на земний шлях небом. Момент кризи, момент, коли вся структура дійсності, до якої ми звикли, хитається, а нашому існуванню кидається виклик — один із найкращих моментів у нашому житті. Хоча криза й пов’язана з болем, хоча вона й загрожує самому існуванню, варто лише подолати себе, знайти останні сили, і з нами відбувається Щось неймовірне. Складається враження, що ми немов вирвалися з печери напівжиття до царства дійсного. Ми немов вдруге народжуємося в цей світ. Коло нашого буття розширюється, а серце ніби стає просторішим, глибшим усе в житті бачиться по-новому, усе та усі тепер разом із нами немов оживають, стають справжніми та цікавішими.

«Я можу все», — може подумати, а радше відчути людина в стані ейфорії, що охоплює її після подолання кризи. Це відоме почуття. Так відчували себе переможці Олімпійських ігор у Давній Греції, такі відчуття охоплювали переможців після успішно здійснених революцій, знайомі вони й багатьом нашим сучасникам, яким випав жереб успіху і які завдяки своїм здібностям та зусиллям мають значне становище в суспільстві.

Але чи дійсно все можливо людині? Чи дійсно її сили — безмежні? Ті, хто не лише зазнавав поразок, але й отримував перемоги, знають: пастка перемоги набагато глибша за всі інші. Життя не складається з одного епізоду, а кар’єра — з однієї битви. І якою масштабною та важливою не була б перемога, за нею обов’язково матиме місце поразка або момент, коли ми вважатимемо, що доля нам зрадила. Повернення до буденності глибоко нас розчаровує. Свідомість катують думки, що наші зусилля були марними. Відчуття справжнього, яскраве переживання дійсності нашого життя відходять. А нашу душу, яка ще вчора, здавалося, була сповнена енергії життя, огортає розчарування та безпорадність.

Але найдепресивніші переживання виникають тоді, коли ми зустрічаємося з явищем набагато небезпечнішим та страшнішим за тимчасове пониження, невдачу або хворобу. Йдеться про смерть — явище, котре наше суспільство настільки боїться, що намагається його не помічати.

Старіння та смерть природні, стверджують агностики або атеїсти, для яких просто не існує вищої за людину сили, що могла 6 її врятувати. Та запитайте стару жінку, тілесна неміч якої вже давно заважає їй жити, якою вона бачить себе уві сні? «У снах я часто бачу себе молодою, — ділилася зі мною якось одна бабуся. — Але що казати про сон, якщо, варто мені лише вимкнути світло вночі, коли нама гаюся заснути, я знову подумки, у своїй уяві, поверта до юних літ». Ви хочете сказати, що для цієї людини старіння та смерть норма? Біблія іноді вживає щодо праведників Старого Завіту вираз про «насичення днями», після якого людина помирає. Але там йдеться не про бажання смерті, а ймовірніше, про втому від земного життя та бажання життя, яке 6 дозволило більшою мірою наблизитися до Бога.

Сучасна цивілізація робить вигляд, що смерть відбувається десь на околиці буття людини. Для неї було 6 ідеально, аби з часом люди просто розчинялися в просторі. Але смерть є, і вона пов’язана зі стражданням, а тому більшість людей її панічно боїться.

Мешканці багатоповерхових будинків знають: час від часу на наших подвір’ях лунає жалобна похоронна музика, і ми, навіть коли не були знайомі з померлим, відчуваємо надзвичайну тугу. А що робиться в нашій душі, коли ми зустрічаємося зі смертю найближчих нам людей? Як пережити смерть батька, матері чи найліпшого друга? Варто лише смерті зазирнути нам у вічі, і всі наші попередні уявлення про життя докорінно змінюються. Між нами та життям вкрадається недовіра та виникає дистанція. Життя втрачає динаміку та барви й перетворюється на буденність… Ще вчора нам здавалося, що світ безмежний, що з нами ось-ось має трапитися щось абсолютно неймовірне та величне. І раптом вистачає лише однієї миті, аби ми відчули, що увесь наш попередній досвід поразок та перемог був лише ілюзією, а насправді ми перебуваємо в камері смертників…

Смерть ближніх суттєво змінює все наше життя. Усе, що викликало раніше радість, стає чужим та нецікавим. Оточуючі нас люди розчаровують. Людська душа дійсно приховує в собі набагато більше енергії, ніж їй потрібно за умов «нормального» життя. Але коли ми зустрічаємося зі справжнім викликом, яким є смерть, то відразу розуміємо: ця енергія, Ці сили, що приспані в нашій душі, далеко не безмежні і їх не вистачить на те, щоб перемогти…

Який сенс намагатися бути успішним, коли наше життя закінчиться поразкою та небуттям? Який сенс у витончених почуттях або точних думках, коли вони приречені на забуття? Який сенс у самому існуванні нашого «я», коли врешті-решт цей дивний, унікальний всесвіт чекає повне знищення?

«Дивна проповідь про Христове Воскресіння, — зауважи те ви. — Спочатку великоднє вітання, далі слова про силу людини у подоланні кризи… І ось тепер нам розповідають про такі сумні, непасхальні речі, як беззахисність людини перед смертю…» «Найбільшою істиною нашого життя є те, що ми всі помремо», — якось сказав у моїй присутності на проповіді один священик. Це було саме напередодні Пасхи, і я запитав його: «Батюшко, а ви розумієте, що саме насправді щойно сказали?». Священик замислився і зніяковів. Йому самому стало моторошно від фрази, яку він тільки що вимовив…

Про цей випадок можна було б і не згадувати, коли 6 він не ілюстрував одну з небезпек церковного життя. Сьогодні у храмах говориться так багато правильних речей, проте більшість із них лишаються тільки словами… Життя Вічне, Царство Небесне… Не приховуватимемо, часто-густо ці слова втрачають для нас свій смисл і перетворюються зі знаків, що вказують дорогу до реальності, на безсилі поняття, якими ми оперуємо в розмові.

Нове язичництво, сучасний гностицизм та атеїзм містять серйозні виклики для християнства. Та найбільшим викликом справжньому християнству є християнство спрофановане, безсиле, поверхневе. Якщо Христос не воскрес, то <…> марна і віра ваша, — писав апостол Павло (1 Кор. 15:14). Але в його час проблема здавалася дещо меншою. Якщо Христос не воскрес, — доречніше сказати сьогодні, коли християнство існує у світі впродовж двох тисячоліть, — то християнська віра марна, а християни — брехуни та неправдомовці. Віра не може бути переконанням, тобто упевненістю в системі цінностей, яких ти дотримуєшся. Обирати за принципом найменшого зла можна політичну партію на виборах. Але аж ніяк не релігію, не віру…

Хто такий Ісус Христос? Людина, яка ніколи не читала Євангеліє й знає про долю Христа з підручника або художньої літератури, має право на відповідь, де вживатимуться такі вирази, як «великий вчитель моралі» та «особистість, що унікальним чином вплинула на історію». Але ці слова абсолютно недоречні з уст людини, яка вдумливо та зосереджено, з чистим серцем читала Новий Завіт.

Мені рідко траплялося брати участь у громадянській панахиді. Але якось я випадково став свідком такої. Ховали робітника. Хижо зяяла свіжовикопана могила. Ледь стримували сльози рідні. А перед мерцем стояв вдягнутий у чорний костюм соціальний працівник і завчено, голосом імітуючи пошану й співчуття, читав з папірчика формальні дані про померлого: народився, навчався, працював, був гарним батьком та товаришем… Мене охопило обурення. Я не знав цієї людини. Не знав, ким був померлий: грішником чи праведником. Але я відчував: слова, що їх зараз читають, — це упаковані у форму поваги брехня та блюзнірство… Адже людина, яка читала біографічні дані померлого, насправді не вдумувалася в його життя ані хвилини…

Жив, проповідував, справив унікальний вплив на культурне та соціальне життя європейської цивілізації… Мертві слова, якими оперує підручник, брешуть про Христа так само, як описаний мною працівник цвинтаря. Жив, помер, але не воскрес?! Говорив про те, що Він та Отець — одне, називав Себе дверима до Царства, а потім капітулював перед смертю? Ні, ввічливі слова про вплив Христа, без віри в Нього як у Боголюдину, Яка померла та воскресла, — це неповага до всіх Його слів та вчинків, неповага до кожної хвилини Його земного життя. Ісуса Христа можна не приймати як Сина Божого та Божественне Слово, що спускається з Неба, аби вивести з підземелля смерті людський рід. Але неможливо ігнорувати все життя Людини, Яка свідомо, багатьма своїми словами та вчинками ставила нас перед вибором: або визнати Його Сином Божим, або записати Його ім’я до галереї образів лжемесій та релігійних самозванців, яких ніколи не бракувало в історії.

Минула Страсна седмиця. Беручи участь у довгих богослужіннях, ми чули євангельські тексти, що оповідали про страдницький шлях Ісуса до Голгофи. Ми були свідками приниження, яке зазнав Христос. Чули присуд релігійної та світської влади. Очима апостолів дивилися на жахливу картину розп’яття. Перед нами промайнули здивовані об личчя свідків, налякані очі учеників, неспокійне, сповнене тривоги лице Пілата, пожадливі та жорстокі очі стражників, жах та скорбота в очах апостола Іоанна та Пресвятої Богородиці…

І тепер ми бачимо пусту гробницю. Як минула субота, на світанку першого дня тижня прийшла Марія Магдали- на та інша Марія подивитись на гроб. І ось стався великий землетрус: бо Ангел Господній, який зійшов з неба, приступивши, відвалив камінь від дверей гробу і сів на ньому; вигляд його був, як блискавка, і одежа його біла, як сніг; зі страху перед ним, ті, що стерегли, затремтіли і стали, як мертві; Ангел же, звернувшись до жінок, сказав: не бійтеся, бо знаю, що ви шукаєте Ісуса розп’ятого. Його нема тут — Він во- скрес, як сказав. Підійдіть, погляньте на місце, де лежав Господь (Мф. 28:1-6).

Євангеліє нічого не каже про сам момент Воскресіння. А тому існують лише два канонічні з погляду Православної Церкви зображення воскресіння — «Зішестя у пекло» і «Жони-мироносиці біля гробу». Писання не відкриває нам таємниць Великодня. Воно лише натякає на те, що відбувалося в пеклі, куди сходить після смерті Господь. І коли ми вдумаємося в деталі, якими рясніють літургічні та святоотецькі тексти Страсного тижня та Великодня, то побачимо, що яскраві образи не додають нам розуміння таємниці…

Гробниця лишилася пустою. Пекло намагається проковтнути смертного, але несподівано для себе впускає в державу скорботи Бога. Пекельна брама розчиняється і з полону смерті — на чолі з прабатьками Адамом та Євою — виходять бранці, яких утримував у шеолі диявол.

Богослов я шанує Божі тайни. А тому про головну битву Спасителя з дияволом та його державою нам Церква оповідає єдиною адекватною тайні мовою — мовою поезії.

«На землю зійшов єси, аби спасти Адама, і на землі Владико, не побачивши Його, навіть до пекла зійшов єси, шукаючи його» (утреня Великої Суботи, похвала 25).

«Аби зійти до дна падіння і стати осереддям творіння, —’ пише професор Павло Євдокимов, — Христос таємничо народжується в пеклі, де в повній безнадії причаїлося зло- На іконі Різдва Христового зображується суцільний морок вертепу, темне провалля, в якому, ніби в череві пекла, лежить Немовля Ісус.

Різдво прихиляє небеса до пекла, світоносна Плоть Господа під землею розсіює морок пекла. Те, що обіцяє Різдво, здійснюється в Богоявленні, на Хресті й у Сходжені до пекла; віднині світло у темряві світить (Ін. 1:5)».

У біблійній мові «мудрість» є синонімом «хитрості». Так, на думку отців, Бог «обманює» диявола та пекло. Впродовж усієї історії зло обманювало людину, подаючи їй замість справжнього підроблене. І ось настає момент, коли зло зазнає поразки, бо саме не здатне відрізнити в померлій людині — Ісусі — Божественне Слово, Другу Іпостась Пресвятої Трійці…

Пекло мало б чинити спротив. Воно би мало закрити перед Ісусом усі свої двері. Але диявол фатально помиляється. Щойно переживши тріумф, бачачи Христа розіп’ятим на Хресті, диявол переоцінює власні сили й відчиняє перед Божественним Бранцем двері. Відчиняє їх, аби дати можливість Богові увійти туди, де Його нібито не може бути за визначенням, тобто до богопокинутості пекла.

Перемога дається Ісусу через максимальне зусилля, завдяки повній самовіддачі: аж до Хресної смерті. Але ця перемога — абсолютна. Воскрешення Лазаря змінило долю лише однієї людини. А воскресіння Ісуса Христа — долю всього людства, для якого Він, за виразом Літургії Іоанна Златоуста, став «первенцем з померлих».

Доля людства змінюється. Відтепер, тобто після смерті і воскресіння Христа, жодне страждання вже не позбавлене сенсу, жодна самітність не остаточна. Смерть ще панує в історії. Ми ще можемо відчувати самітність. Але Пасха стала немов другим творінням. У нашому житті реально відтепер присутнє Воскресіння. Відтепер наше життя освітлюється й освячується животворчим Світлом, яке сяє від пустої гробниці.

Христос Воскрес! Радість, яку несе ця звістка, в тому, що кожен із нас, хто свідомо не відштовхне руку Спасителя, вже не залишиться в печері смерті.

Смерть, біль, сумніви, які охоплюють нас вдалині від Бога… Усе це переможене тепер величним рухом Воскреслого, усе преображене Його любов’ю. Він помер, а ми в Ньому воскресли. Він зійшов додолу, а ми в Ньому — через причастя Його Тіла та Крові — сходимо на Небо.

«Радійте!» — лунає перше слово Воскреслого до жон-мироносиць. Увійдемо ж і ми з вами до цієї радості Воскресіння.

Христос Воскрес! Воістину Воскрес!

Олександр (Драбинко), митрополит  Переяславський і Вишневський

з видання «Бути вдячним Богові» – К.: Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Володимира,

2014

У храмі Гроба Господнього у Єрусалимі зійшов Благодатний вогонь

ПАСХАЛЬНЕ ПОСЛАННЯ ВСЕЛЕНСЬКОГО ПАТРІАРХА ВАРФОЛОМІЯ 2020 РОКУ БОЖОГО

+ ВАРФОЛОМІЙ

МИЛІСТЮ БОЖОЮ АРХІЄПИСКОП КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКИЙ,

НОВОГО РИМА І ВСЕЛЕНСЬКИЙ ПАТРІАРХ

ВСІЙ ПОВНОТІ ЦЕРКВИ

БЛАГОДАТЬ, МИР ТА МИЛІСТЬ ВІД ХРИСТА, ЩО ВОСКРЕС У СЛАВІ

Дорогі брати ієрархі та улюблені діти в Господі,

Досягнувши Святої Пасхи і стаючи учасниками радості Воскресіння, ми прославляємо Господа слави, який розтоптав смерть смертю і воскресив з Собою всю расу Адама, відкриваючи для нас все ворота раю.

Чудове Воскресіння Христове є підтвердженням того, що в житті світу переважає не смерть, а Спаситель, який скасував панування смерті. Перш відомий нам як Слово без плоті, а потім як Слово, яке прийняло плоть за нас за любов до людства, який помер як людина і воскрес із силою як Бог, Він – Спаситель, який знову прийде у славі, щоб виконати Божественний Задум.

Таємниця і досвід Воскресіння складають ядро церковного життя. Сяюче поклоніння, священні таємниці, молитовне життя, піст і аскетизм, пастирське служіння і гарне свідчення в світі – все це випромінює аромат великодньої радості. Життя віруючих в Церкві – це щоденний Великдень, «радість згори», «радість спасіння», а також «спасіння як радість» [1].

Ось чому служби Святого і Великого Тижня не похмурі, а наповнені переможної силою Воскресіння. Там ми виявляємо, що у Хреста немає останнього слова в плані спасіння людства і світу. Це віщує вже в суботу Лазар. Воскресіння з мертвих близького друга Христа є прообразом «загального воскресіння». Гімн «Сьогодні висить на дереві [Хреста]» досягає кульмінації в заклику «Покажи нам і Твоє славне Воскресіння». Перед епітафіями ми повторюємо: «Я возвеличую Твої страждання, я хвалю Твоє поховання разом з Твоїм воскресінням». І під час пасхального служіння ми рішуче заявляємо про істоту Хреста: «Бо ось через Хрест усьому світу прийшла радість».

«Обраний і святий день» Пасхи є світанком «восьмого дня», першого плода «нового творіння». Досвід нашого власного воскресіння, велике «чудо мого спасіння» [2] Це живе твердження, що Господь постраждав і був приведений до смерті заради нас і що Він воскрес із мертвих для нас, «оголошуючи для нас воскресіння на віки віків» [3] Протягом усього періоду Пасхи ми з неповторною поезією оспівуємо антропологічне значення блискучого Воскресіння Христового, Вивід людства від рабства до справжньої свободи, «прогресування і вознесіння від низу до верху і до обітованої землі» [4]. Це рятівне оновлення у Христі усвідомлюється в Церкві як динамічне розширення євхаристичного етосу в світі, як «об’явлення істини в любові », як синергія з Богом для перетворення світу, щоб світ міг бути представленим в образі повноти останнього одкровення божественної любові в Царстві останніх часів. Жити у воскреслому Господі означає проголошувати Євангеліє «до країв землі» в манері апостолів; на практиці це свідчить про з’явлення благодаті та очікуванні «нового творіння», де «смерті більше не буде, більше не буде ні жалоби, ні плачу, ні болю». (Від. 21:4)

Віра у Воскресіння Христове і в нашу власну неділю не заперечує болісного присутності смерті, болю і хреста в житті світу. Ми не придушуємо сувору реальність і не застраховуємо для себе через віру психологічну впевненість перед смертю. Однак ми знаємо, що справжнє життя – це не життя в цілому, що ми тут «мандрівники», що ми належимо Христу і що ми подорожуємо в Його вічне Царство. Присутність болю і смерті, якими б матеріальними вони не були, не є остаточною реальністю. Це лежить в остаточному скасування смерті. У Царстві Божому немає ні болю, ні смерті, а нескінченна життя. «Перед твоїм дорогоцінним Хрестом, – повторюємо ми, – смерть жахлива для людей; але після Твоїх славетних страждань, людству не страшна смерть» [5]. Віра в Христа дарує нам силу, завзятість і терпіння, щоб винести випробування. Христос – це той, хто «зцілює нас від усіх хворіб і позбавляє нас від смерті». Він – той, хто постраждав за нас і відкрив нам, що Бог «завжди за нас» і що Божа любов до нас нерозривно пов’язана з Божою істиною. Цей обнадійливий голос божественної любові відбивається в словах Христа для паралітика «мужайся, дитино» (Мт. 9:2) і для жінки з питанням крові: «мужайся, дочка» (Мт. 9:22), в Його словах «Наберіться сміливості; Я переміг світ» (Ін 16:33) до Страстей, і кинутому в тюрму Апостолу язичників, якому загрожує смерть, «наберися мужності, Павло» (Дії. 23:11)

Нинішня пандемія нового коронавірусу продемонструвала, наскільки ми тендітні як людські істоти, як легко в нас домінують страх і зневіра, наскільки крихкі наші знання і впевненість в собі, як застаріло уявлення про те, що смерть є подія в кінці життя і того, що забування або придушення смерті є правильним способом боротьби з нею. Граничні ситуації доводять, що ми не здатні рішуче справлятися зі своїм існуванням, коли вважаємо, що смерть – це непереможна реальність і нездоланна межа. Важко залишатися людиною без надії на вічність. Ця надія живе в серцях усіх лікарів, медсестр, добровольців, донорів та всіх тих, хто щедро підтримує своїх страждають братів і сестер в дусі жертовності, підношення і любові. У цьому невимовному кризі вони випромінюють воскресіння і надію. Це «добрі самаритяни», які, ризикуючи власним життям, поливають рани олією і віном; вони є сучасними «кіренейцамі» на Голгофі тих, хто хворий.

Цими думками, самими почесними Ієрархами і найдорожчими в Господі дітьми, ми прославляємо ім’я Воскреслого Господа, який вище всіх імен, джерело життя від Його власного світла, який висвітлює всесвіт світлом Воскресіння. І ми молимося Йому, до лікаря наших душ і тіл, який дарує життя і воскресіння, щоб у Своїй невимовній люблячій доброті Він міг зійти до людського роду, щоб дати нам дорогоцінний дар здоров’я і направити наші кроки на прямі шляхи, щоб підтвердити божественний дар нашої свободи в світі, віщуючи його досконалість в небесному Царстві Отця і Сина і Святого Духа.

Христос Воскрес!

На Фанарі, Свята Пасха 2020

† Варфоломій Константинопольський

Палкий молитовник перед Богом за всіх вас.

1. «Журнали отця Олександра Шмемана», 1973-1983 роки (Крествуд, Нью-Йорк, Володимирська семінарська преса, 2000), 137.

2. Григорій Богослов. Про Святу Пасху, ст. 36.664.

3. Григорій Палама. Про Святе Вознесіння, ст. 151.277.

4. Григорій Богослов, сcit., 636.

5. Доксастікон Вечірні від 27 вересня.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»