Новини

Запрошення Єрусалимського патріарха Вселенському патріарху на “консультацію” в Аммані: оприлюднений текст

Жодного слова про відкликання томосу!

Відомий сайт ORTHODOXIA.INFO оприлюднив скан тексту листа, надісланого Єрусалимським патріархом Феофілом ІІІ до Вселенського патріарха Варфоломія, з пропозицією приїхати в Амман задля вирішення питання «збереження нашої єдності в євхаристійному спілкуванні».

Як зазначає журналіст Андреас Лударос, в цьому листі немає слів «собор» або «синакс» (σύναξη та σύνοδος) — задля уникнення протиріччя з церковними правилами. Натомість Феофіл вигадав конструкцію «братське зібрання в любові» та «консультація» (тут можемо спостерігати цікаву гру слів council («собор») та counsel («консультація»)).

Зауважимо, що про помилку Вселенського патріарха в наданні ПЦУ Томосу та взагалі про Україну в листі не йдеться.

Cerkvarium подає англійський текст і власний український переклад цього листа.

Українською:

Дорогий брате у Христі,

Ми вітаємо Вас тепло зі Святої Гробниці нашого Господа і Спасителя Ісуса Христа.

Протягом століть, Єрусалимський патріархат виконував функцію забезпечення нашої Православної єдності на Святій Землі, часто перед лицем великих викликів, і завжди гарантуючи, по милості Божій, що належна різноманітність, яка характеризує культуру та історію наших різних автокефальних сестер Церков, знаходить глибоку та стійку єдність в нашій спільній вірі.

Ми вважаємо надзвичайно важливим, щоб ми, докладаючи всіх зусиль, спрямованих на примирення та мир, разом прагнули і підтримували нашу православну єдність; бо вона має глибоке значення не лише для нас, але як живий свідок – мученик – для світу.

Дотримуючись Святих канонів Церкви, ми поважаємо і відстоюємо роль, положення та статус Вселенського патріархату та привілей старшинства вашої Всесвятості, дорогий Брате у Христі. Наше страждання – через кризу, яку проходить наша Православна церква, яка не може далі поглиблюватися; і, отже, є щире міркування зробити доступним для Вашої Всесвятості та решти наших братів Предстоятелів Православної Церкви, місця і можливості скликати та зібратися в дусі братської любові та товариства – койнонії – щоб була спільна консультація для збереження нашої єдності в євхаристійному спілкуванні.

Як це відігравало подібні ролі в минулому, під час різних перебувань протягом історії Церкви, Єрусалимський патріархат, охоронець Церкви Воскресіння та Гробниці Господа нашого Ісуса Христа, прокладає міст для своїх сестер Православних Церков, яким можна йти та стояти разом у ці найбільш випробувані часи.

Саме в цьому молитовному контексті ми відкриваємо наш дім в Хашемітському Королівстві Йорданія для проведення цього “братського зібрання в любові”. Ми бажаємо, щоб Всемогутній Господь дарував нам можливість зібратися до кінця лютого і до початку Святого посту, щоб ми разом були свідком Церкві та світу, єдності православних Церква та нашої православної віри.

Як наш Господь Ісус Христос молився за своїх учнів: “Отче … я прошу …щоб були всі одною Як Ти, Отче, в Мені, а Я у Тобі, щоб одно були в Нас і вони, щоб увірував світ, що Мене Ти послав. А ту славу, що дав Ти Мені, Я їм передав, щоб єдине були, як єдине і Ми. Я у них, а Ти у Мені, щоб були досконалі в одно, і щоб пізнав світ, що послав Мене Ти, і що їх полюбив Ти, як Мене полюбив». (Ін.17:21-23).

З братерською любов’ю в нашому Втіленому Господі Ісусі Христі,

Феофіл ІІІ, патріарх Єрусалимський

Святе місто Єрусалим

Середа, 11 грудня

Англійською:

Dear Brother in Christ,

We greet you warmly from  the Holy Tomb of Our Lord and Savior Jesus Christ.

Throughout the centuries, the Patriarchate of Jerusalem has functioned to maintain our Orthodox unity in the Holy Land, often in the face of great challenges, and always ensuring, with the grace of God, that the proper diversity, which characterises the cultures and histories of our various autocephalous sister Churches, finds a deep and enduring unity in our common faith.

We feel it to be of utmost importance, with every effort aimed at reconciliation and peace, that together we strive towards, and uphold fervently, our Orthodox unity; for it is of profound importance not just to ourselves but as a living witness – martyria – to the world.

Abiding by the Holy Canons of the Church, We respect and uphold the role, position and status of the Ecumenical Patriarchate and the privilege of seniority of Your All Holiness, dear Brother in Christ. Our anguish is for the crisis, that our Orthodox church is passing through, not to deepen any further; and thus it is the sincere consideration to make available for Your All Holiness and the rest of our brother Primates of the Orthodox Church, the venue and the ability to convene and gather in the spirit of fraternal love and fellowship – koinonia – so that counsel may be taken together for the preservation of our unity in Eucharistic communion.

As it had played similar roles in the past, the during different tenures throughout the Church’s history, the Patriarchate of Jerusalem, guardian of the Church of the Resurrection and the Tomb of our Lord Jesus Christ, is laying a bridge for its sister Orthodox Churches to walk and stand together in these most testing of times.

It is within this prayerful context that We open Our home in the Hashemite Kingdom of Jordan, for hosting this “fraternal gathering in love”. We wish the Almighty Lord to bestow on us the ability to congregate, by the end of February and before the start of Holy Lent, so that together we may be a witness to the Church, and to the world, of the unity of the Orthodox Church and our Orthodox faith.

As our Lord Jesus Christ himself prayed for his disciples:

“Father…I ask…that they may all be one. As you, Father, are in me and I am in you, may they also be in us, so that the world may believe that you have sent me. The glory that you have given me I have given them, so that they may be one, as we are one, I in them and you in me, that they may become completely one, so that the world may know that you have sent me and have loved them then even as you have loved me”. (John 17. 20-23).

Скан оригіналу:

В свою чергу, Предстоятель Кіпрської православної церкви архієпископ Хризостом заявив, що він навіть не розглядатиме всерйоз ідею Єрусалимського патріарха провести в Аммані (Йорданія) зустріч предстоятелів з метою вирішення «української кризи».

Про це повідомляє сайт відомого кіпрського журналіста Арістідеса Вікетоса.

«Тільки Вселенський патріарх і ніхто більше може скликати Собори або Архієрейські собори», — підкреслив архієпископ Хризостом II.

Нагадаємо, Російська православна церква домагається скликання всеправославного собору для вирішення «українського питання».РПЦ має на меті вибудувати опозицію Вселенському патріарху Варфоломію І на цьому соборі й заручившись підтримкою і авторитетом кількох церков засудити надання автокефалії Православній церкві України.

«Я вважаю розумно буде не відповідати. Я не вважав це (запрошення на собор в Аммані — ред.) серйозним вчинком. Я не розглядав це (запрошення — ред.) з тих пір, як отримав це питання від мого друга — Патріарха», – прокоментував архієпископ Хризостом ІІ.

Прес-служба Андріївської церкви

Розклад богослужінь в Андріївській церкві на січень 2020 року

Церковні свята в січні 2020: календар по днях

Православні церковні свята в січні 2020 року: календар

1 січня, середа – Іллі Муромського Чудотворця. Мучеників Воніфатія Тарсійского, Полієвкта і Тимофія.

2 січня, четвер – Праведного Іоанна Кронштадського, чудотворця. Мученика Ігнатія Богоносця. Ікон Божої Матері «Рятівниця потопаючих» і Новодворської.

3 січня, п’ятниця – Великомучениці Юліанії.

4 січня, субота – Великомучениці Анастасії Узорошительниці.

5 січня, неділя – Мучеників Василя, Макарія, Іоанна. Десяти критських мучеників.

6 січня, понеділок – Різдвяний святвечір. Мучениці Євгенії. Преподобного Миколи Слов’янина.

7 січня, вівторок – Велике свято Різдво Христове. Поклоніння святим волхвам: Мельхіор, Гаспару і Валтасару.

8 січня, середа – Собор Пресвятої Богородиці. Священномученика Євфимія Сардійського. Ікон Божої Матері «Трьох Радощів», «Милостива», «Помічниця в пологах», «Про Тебе радіє», Остробрамської Віленської, Байбузської, Барловської (Блаженне Черево).

9 січня, четвер – Апостола первoмученика Стефана. Преподобного Федора Начертанного, сповідника.

10 січня, п’ятниця – День пам’яті 20000 мучеників, в Нікомидії потерпілих.

11 січня, субота – Мучеників 14000 немовлят, від Ірода у Віфлеємі вбитих. Преподобного Маркела Апамейського.

12 січня, неділя – Святителя Макарія. Праведних Йосифа Обручника, Давида царя і Якова, брата Господнього по плоті.

13 січня, понеділок – Преподобної Меланії Римлянки. Святителя Петра Могили, митрополита Київського.

14 січня, вівторок – Велике свято Обрізання Господнє. День святого Василя Великого, архієпископа Кесарії Каппадокійської.

15 січня, середа – Преставлення і друге знайдення мощей преподобного Серафима Саровського чудотворця. Праведної Юліанії Лазаревської.

16 січня, четвер – Святого пророка Малахія. Мученика Гордія Каппадокійського.

17 січня, п’ятниця – Собор 70 апостолів. День пам’яті преподобного Феоктиста.

18 січня, субота – Водохресний святвечір. Мучеників Феопемпта, Феони волхва.

19 січня, неділя – Велике свято Святе Богоявлення, Водохреща. Кончина святителя Феофана, Затворника Вишенського.

20 січня, понеділок – Собор чесного і славного пророка, Предтечі і Хрестителя Господнього Іоанна.

21 січня, вівторок – Преподобних Григорія, чудотворця Печерського, Георгія Хозевита і Еміліана сповідника, Домніки Константинопольської, ігумені.

22 січня, середа – Преподобного Євстратія. Святителя Филипа, митрополита Московського і всієї Русі, чудотворця.

23 січня, четвер – Святителя Феофана, Затворника Вишенського. Преподобного Павла Комельського.

24 січня, п’ятниця – Преподобних Феодосія Великого, Михайла Клопского. Єлецької ікони Божої Матері.

25 січня, субота – Тетянин день. Святителя Сави, архієпископа Сербського. Ікон Божої Матері «Годувальниця», Акафістна, Попська.

26 січня, неділя – Мучеників Єрмила і Стратоніка. Преподобного Іринарха.

27 січня, понеділок – День рівноапостольної Ніни, просвітительки Грузії. Преподобних отців, в Синаї і Раїфі вбитих.

28 січня, вівторок – Преподобних Павла Фівейського та Іоанна Кущника.

29 січня, середа – Поклоніння веригам, що скули апостола Павла. Праведного Максима Тотемського.

30 січня, четвер – Поклоніння першому пустельнику і ченцеві Антонію Великому. Преподобного Антонія Димського.

31 січня, п’ятниця – Святителів Опанаса і Кирила, архієпископів Олександрійських. Преподобних Кирила і Марії, батьків Сергія Радонезького.

Пости в січні 2020 року:

У січні триває Різдвяний піст. Це один із чотирьох багатоденних постів, який починається 28 листопада і триватиме до 6 січня 2020 року.

Одноденні пости в січні 2020 будуть 18, 22, 24, 29 і 31 числа. У дні посту слід виключити з раціону м’ясні та молочні продукти, а також яйця.

В період з 7 по 19 січня відзначаються Різдвяні Святки.

Різдвяне літургійне служінння в Андріївській церкві

У Домовому храмі Апостола Варфоломія церкви Святого Апостола Андрія Первозванного вперше за багато десятиріч звучала молитва і було відправлено Різдвяне літургійне служінння!

Очолив урочистості глава Ставропігійного подвір‘я Вселенського Константинопольського Патріархату в Києві отець Михайло Аніщенко.
Проникливо, натхненно і зобов‘язуюче звучать не тільки піснеспіви, але й слова різдвяного послання Його Всесвятості Варфоломія (початок читання цього Послання можна послухати).

Винятково актуально і по-батьківськи глибоко сформульовано головне питання, з приводу якого Свята Церква буде складати особливі молитви впродовж цілого наступного року: Пастирського оновлення і піклування про молодь!

Через цю Святу Літургію духовне благословення і пастирська опіка Матері-Церкви та її Всесвятійшого Предстоятеля досягає і поширюється на всю Україну, окрилюючи кожне щире віруюче серце, сповнене передчуттям і досконалим усвідомленням різдвяної радості!

Отож, колядки вже лунають у православних храмах України!

З Різдвом Христовим!

Прес-служба Андріївської церкви 

БУЛО ВАШЕ — СТАЛО НАШЕ

Червоногородський замок розташований на пагорбі посеред глибокої котловини ріки Джурин в урочищі Червоне поблизу села Нирків Заліщицького району Тернопільської області. Замок з розгалуженою системою підземних ходів збудовано на початку ХVIІ ст. Під час набігів турків він був суттєво зруйнований. У 1778 році руїни, що складалися з двох башт та елементів стін, купив польський князь Понінський і перебудував усе на палац, який під час Другої світової війни було зруйновано, залишилися лише частини стін і дві готичні вежі. До 2016 року комплекс будівель належав Тернопільській єпархії Української Автокефальної Православної Церкви, де діяв чоловічий монастир Святих Апостолів Петра і Павла, та відразу після смерті Предстоятеля УАПЦ — Митрополита Київського і всієї України Блаженнішого Мефодія (Кудрякова) — цю святиню було продано Митрополитом Макарієм (Малетичем) та Архієпископом Мстиславом (Гуком) у приватні руки за шахрайською схемою.

Журналісти ТРК «Україна» спробували розібратись у цій непростій масштабній афері, з’ясувати причини й наслідки, а також встановити дійових осіб оборудки вартістю мільйони доларів. Для цього ми попросили прокоментувати події довкола Червоногородського замку заявника кількох кримінальних проваджень — Наталію Михайлівну Шевчук, вірну ПЦУ, яка обіймала посаду першого помічника покійного Предстоятеля УАПЦ Митрополита Мефодія, а нині є головою Фонду його пам’яті. Наталія Михайлівна Шевчук — єдиний спікер, здатний дати оцінку подіям зсередини церкви та єдина в Україні жінка, яка мала статус помічника Предстоятеля.

Наталіє Михайлівно, давайте почнемо з кінця і спробуємо розібратись із ситуацією довкола втраченого майна Церкви. Новими обставинами є те, що порушено кілька кримінальних справ. Чому саме ви звертались до правоохоронних органів? Чому не звернулась потерпіла сторона?

— Спусковим механізмом до розпродажу та розкрадання майна Церкви послужила передчасна смерть у 2015 році Митрополита Мефодія, Предстоятеля УАПЦ. Місце Блаженнішого Мефодія (Кудрякова) посів Митрополит Львівський, Макарій (Малетич), який замінив ефективного главу церкви на фіктивного. За народною мудрістю, «риба гниє з голови», звідси і наслідки нищівної церковної політики та системних ганебних рішень, які поступово перетворювали нашу Церкву на маргінальну структуру.

Щодо Червоногородського замку, цю оборудку здійснено з благословення самого ж Предстоятеля — Митрополита Макарія (Малетича), а недолугим виконавцем став Архієпископ Мстислав (Гук). Біда Владик у тім, що вони не сподівались розголосу, це єдине, що їх бентежить і досі.

На ваше запитання, чому потерпіла сторона не звернулась до правоохоронних органів, відповідаю: тому що Тернопільською єпархією нині керує «заїжджий гастролер» Тарас Петранюк, відомий у церковних кругах як владика Тихон, призначений на Тернопільську кафедру тим самим «дбайливим» Предстоятелем УАПЦ Митрополитом Макарієм (Малетичем). Ознайомтеся з біографією Тараса Івановича Петранюка — і у вас не виникне жодних запитань щодо цього громадянина.

Я чув, що Церква продала, але жодної копійки до казни не надійшло. Чи було таке?

— Встановлено достеменно, що жодної копійки на рахунок Тернопільської єпархії УАПЦ за продаж Червоногородського замку зараховано не було. Отож ані майна у Церкви, ані коштів на рахунку, ще й нинішній керманич Тихон (Петранюк) відмовився від претензій повернути те, що у Церкви вкрали його співбрати-архієреї.

Я дозволю собі не погодитись з таким формуванням питання — «Церква продала»! Ми з вами маємо розуміти, що церквою, єпархією керують архієреї, як бачимо, окремі серед них зраджують присягу архієрея і добровільно стають ганьбою, порушуючи канони Церкви. Сьогодні керуючим Тернопільсько-Бучацькою єпархією є Архієпископ Тихон (Петранюк) — одіозна персона в нашому середовищі з надто сумнівною репутацією.

А хто його прийняв?

— Митрополит Макарій (Малетич) рекомендував цю скандальну кандидатуру на розгляд архієрейського собору, її затвердили, таким чином Тараса (Петранюка) було прийнято до УАПЦ, незабаром йому ще й ввірено потужну в УАПЦ Тернопільську кафедру. «Який батько — такий син», так кажуть люди в народі?

За що такі привілеї?

— Мабуть, за особливий кримінальний талант, можемо лише здогадуватись.

Про що ми, власне, говоримо? Якою була схема? Це церква чи комплекс споруд?

— Пам`ятку архітектури було передано Предстоятелю УАПЦ Митрополиту Київському і всієї України Мефодію (Кудрякову) ще за часів президентства Леоніда Даниловича Кучми. З 22 січня 2002 року на підставі свідоцтва про право власності Червоногородський замок належить Тернопільсько-Подільському єпархіальному управлінню Української Автокефальної Православної Церкви, він мав використовуватися для потреб чоловічого монастиря Святих Первоверховних Апостолів Петра і Павла УАПЦ Тернопільської єпархії, що в урочищі Червоне села Нирків Заліщицького району Тернопільської області.

Для того щоби вкрасти у Церкви пам’ятку архітектури місцевого значення (руїни палацу XVII–XIX століть), злочинці розробили спеціальну шахрайську схему за участі Тернопільської єпархії УАПЦ та ТОВ «ДЖУРИНФОРТЕЦЯ» і ТОВ «ДЖУРИНЕНЕРГО». Суть схеми напрочуд проста.

Тернопільська єпархія УАПЦ входить як засновник до складу ТОВ «ДЖУРИНФОРТЕЦЯ» та ТОВ «ДЖУРИНЕНЕРГО». Передає частинами комплекс Червоногородський замок у власність ТОВ як «негрошовий майновий вклад до Статутного капіталу Товариств об`єкти нерухомого майна». Звісно, реальна ціна об’єкта у цій схемі максимально занижується (замість десятків мільйонів гривень вона оцінюється в еквіваленті $15 тис.: 382 578 грн, в оцінці гідроспоруди зазначено 90 964 грн).

Тернопільська єпархія УАПЦ виходить зі складу товариств, залишаючи комплекс Червоногородський замок у власності нових власників (які, своєю чергою, як можна припустити, повинні були перерахувати Тернопільській єпархії УАПЦ хоча б згадану вище символічну суму в еквіваленті $15 тис за об’єкти, які коштують десятки мільйонів гривень.

Головну роль в афері з боку УАПЦ зіграв скандально відомий Ростислав Володимирович Гук, колишній архієпископ Тернопільський і Подільський Мстислав: за ініціативи архієпископа Мстислава подано прохання на ім`я Предстоятеля УАПЦ Блаженнішого Митрополита Макарія (Малетича) про входження релігійної організації «Тернопільська єпархія УАПЦ» до ТОВ «ДЖУРИНФОРТЕЦЯ» з подальшою передачею комплексу Червоногородський замок у власність згаданого Товариства; за підписом Мстислава як правлячого архієрея Тернопільської єпархії УАПЦ релігійна організація «Тернопільська єпархія УАПЦ» виступає як один із засновників ТОВ «ДЖУРИНФОРТЕЦЯ» і «ДЖУРИНЕНЕРГО»; архієпископ Мстислав погодив введення в Статутний фонд ТОВ «ДЖУРИНФОРТЕЦЯ» та «ДЖУРИНЕНЕРГО» як негрошовий майновий капітал руїни палацу (комплекс Червоногородський замок); далі архієпископ Мстислав виходить як керівник релігійної організації «Тернопільська єпархія УАПЦ» з ТОВ «ДЖУРИНФОРТЕЦЯ» та «ДЖУРИНЕНЕРГО», залишаючи у Статутному капіталі Товариства комплекс Червоногородський замок. У підсумку БУЛО ВАШЕ — СТАЛО НАШЕ!

ЧИТАТИ ДАЛІ

РІЗДВЯНЕ ПОСЛАННЯ ВСЕЛЕНСЬКОГО ПАТРІАРХА ВАРФОЛОМІЯ 2019 РОКУ

✠ Варфоломій

Архієпископом Божим Милосердям Константинополя-Нового Риму і Вселенський Патріарх

До всієї повноти Церкви

Благодать, милосердя та мир від Спасителя Христа, народженого у Віфлеємі

Улюблені брати і сестри в Господі,

Знову досягнув великого свята Різдва Господнього, ми прославляємо гімном і духовною піснею Того, хто зменшив Себе заради нас і прийняв нашу плоть, щоб Він міг викупити нас із полону та відкрити ворота раю. людський рід. Церква Христова радіє, коли богослужбово переживає всю таємницю Божественного милосердя отримує передчуття слави есхатологічного царства, пропонуючи добре і благочестиве свідчення віри, надії та любові у світі.

Характер Церкви, хоча «не з цього світу», не ізолює Церкву від історичної та соціальної реальності, але надихає та зміцнює її свідчення. Тоді Церква, посилаючись на вічну долю людини, обслуговує її екзистенційні потреби, виливаючи, як добрий самарянин, «олію та вино» на свої рани, стаючи «сусідом» для кожного «хто потрапляє серед злодіїв». (пор. Лука 10:25–37), лікуючи сучасні «культурні хвороби» та висвітлюючи розум і серце людей. Оскільки присутність Святого Духа в житті віруючих, духовність означає свідчити словом і ділом надії, яка є в нас і не має нічого спільного з безплідним самоаналізом. Святий Дух – це подавця життя, джерело добра, подавця дарів, життя і світла. Християнин – людина, яка займається вогнем, любить Бога, людяність і красу, активна і творча.

Цього року Євангеліє Різдва знову лунає в культурному середовищі, де вища цінність приписується «індивідуальним правам». Егоцентричність та обман самореалізації зменшують соціальну цілісність, послаблюють дух спілкування та солідарності та об’єктивують міжособистісний характер та відносини. Необмежений акцент на економіці та секуляризація поглиблюють екзистенційний вакуум і призводять до зменшення творчих сил людини.

Церква не може ігнорувати ці події, наслідки яких в першу чергу переживає наша молодь через зачаровуючи механізм технологій та безліч обіцянок «помилкових пророків». Святий і Великий собор православної церкви (Крит, 2016) наполегливо запросив нашу молодь «Усвідомлювати, що вони є носіями і водночас продовженням давньої та благословенної традиції Православної Церкви», активно брати участь у житті Церкви, «щоб мужньо зберігати та динамічна культивувати вічні цінності Православ’я у щоб передати життєдайне свідчення християнства» (Енцикліка, § 8–9).

У цьому ж дусі, дотримуючись закликів Священного і Великого Собору, але також у світлі нещодавніх виборів та інтронізації нових архієпископів Америки, Австралії та Великобританії для трьох великих єпархій Вселенського престолу в діаспорі, ми оголошуємо 2020 рік «роком духовного оновлення та належної турботи про молодь», запрошуючи все наше духовенство та вірних взяти участь у цій надихаючій роботі та підтримувати її.

Ми прагнемо до просування «діалогічного пастирського служіння» з уявою та баченням, з непохитною вірою у вічноплинну благодать Божу та впевненість у силі свободи людини. Це пастирське служіння зосереджене на людських особах і повинно відвернути молодь від «пошуку власних інтересів» та «втіхи себе» любов’ю, яка «не шукає своїх» і «приємна Богу» від «матеріальних благ» до «єдиного, хто є благом”, від «нескінченних потреб» до «єдиного, що потрібно», тим самим сприяючи просуванню харизму кожного. Наше справді вільне «Я» народжується, пропонуючи своє «Я».

Фундаментом пробудження християнського сумління залишається і сьогодні досвід та розуміння значення християнського богослужіння, а також його спільного, євхаристичного та есхатологічного характеру. Молодь повинна визнати, що Церква – це не «союз християн», а «Тіло Христове». Преподобне духовенство Святої Великої Христової Церкви у всьому світі ми називаємо «кенотичною» пасторальною мобілізацією. Ми не повинні чекати, коли наші юнаки та юначки приїдуть до нас, але ми повинні звернутися до них самі, не як судді, а як друзі, наслідуючи «доброго пастиря», який «віддає життя за вівці» (Ін. 10:11). Пастух завжди пильний і на сторожі, усвідомлюючи пастирські потреби молоді та їх соціальне середовище, щоб діяти відповідно. Його пастирське втручання черпає натхнення та напрям із традицій Церкви, пропонуючи молодим людям не просто «підтримку», а «правду» свободи, «якою Христос звільнив нас» (Гал. 5.1)

З цими думками ми побожно поклоняємось Віфлеємській святій дитині і бажаємо всім вам зі святкового Фанару благословенного Святого Різдва, а також плідного нового року Господа нашого, звертаючись до вас із життєдайною благодаттю та великою милістю нашого Спасителя Христос, який поблажливий до людського роду, «Бог з нами».

✠ Варфоломій Константинопольський

палкий молитовник перед Богом за всіх Вас

Різдво, 2019 р.

ЦЕРКВА НЕ ТОВАР!

Подвійні стандарти: будувати, відновлювати, прикрашати це послух вірян –  продавати, розкрадати, відчужувати це подвиг ієрархів?

Митрополит Макарій (Малетич), Архієпископи Мстислав (Гук) та Тихон (Петранюк) продали об’єкт нерухомості ціною у десятки мільйонів гривень власність Української Автокефальної Православної Церкви. А саме комплекс Червоногородський замок, що в урочищі Червоне села Нирків Заліщицького району Тернопільської області. До майнового комплексу Червоногородський замок входять:

• руїни палацу XVII–XIX століть;
• руїни костьолу 1716 року;
• залишки початку будівництва гідроелектростанції.

Викриваючи незаконну оборудку керівництва УАПЦ правонаступниці ПЦУ,  сподіваємося завадити втраті церковного майна і домогтися того, щоби шахрайську «угоду» про відчуження руїн палацу XVII–XIX століть було визнано недійсною.

Що саме вкрали у Церкви шахраї в рясах?

ЧЕРВОНОГОРОД екскурс в історію

Мальовничі залишки замку і палацу можна оглядати в поселенні, що століттями було відоме під назвою Червоногород, розташованому біля сучасного села Нирків Заліщицького району, що за 105 км від Тернополя. Пам’ятка стоїть у глибокому каньйоні ріки Джурин, а не на високій горі. Крутосхили котловану вкриває червона від оксидів заліза земля. Твердиня слугувала надійним захистом проти ворога, поки не винайшли вогнепальну зброю і не розпочали використовувати її у військовій справі. Без гармат і значної переваги у силах нападники могли лише милуватися замком з висоти каньйону.

Перші дерев’яні укріплення у «Червоному городі» існували, напевно. Ще за часів княжої Русі. Історик Петро Сіреджук стверджує, що у письмових джерелах місто згадали ще у IX ст. як резиденцію руських князів. Згодом воно належало до Галицько-Волинського князівства – у 1240 р. було центром волості, а в 1242 р. його поруйнували монголо-татари. Коли Галицько-Волинська держава занепала, Поділля стало причиною тривалих суперечок між поляками та литовцями. Тому протягом більше сотні років події довкола Червоногорода нагадують детективну історію. Є згадки, що у 1307 р. червоногородський воєвода Гринко (Грицько) став подільським воєводою, а в 1340 р.  польський король Казимир  III Великий здобув місто, однак до своєї корони цих земель не приєднав. Водночас із поляками на Поділля прийшли й литовці. Після перемоги литовсько-руського війська над татарами у битві на Синіх Водах 1363 р. Червоногород і землі від околиць Кам’янця до західної межі Поділля, річки Стрипи, переходять до рук князів Коріатовичів. Радше вони, а не Теодорик Бучацький , як вважав О.Чоловський, відновили дерев’яні укріплення і після 1331 р. звели поряд із ним монастир отців-домініканців. Та згодом новий володар Литви Вітовт забрав Поділля собі. Пізніше, як свідчить літопис, король Ягайло попросив для себе західну частину краю, і Вітовт продав його за 40 тис. тодішніх гривень.

У 1395 р. Ягайло як володар і Польщі, і Литви на 20 тис. гривень віддав Західне Поділля і Червоногород разом з ним краківському воєводі Спитку ІІ з Мельштина (1364-1399). У польських джерелах про це не йдеться, і достовірність подібних «торгів» кількома районами сучасного Тернопілля не підтверджена. Уже через чотири роки після отримання Червоногорода Спитко пропав безвісти у битві проти татар на річці Ворсклі, і Ягайло за 3 тис. кіп грошей відкупив Західне Поділля на користь держави в його вдови. Червоногород та околиці король віддав своєму молодшому братові Свидригайлові. Та й після цього не було спокою: Свидригайло почав плести інтриги проти Ягайла та Вітовта, зазнав поразки і втік у Пруссію. Місто і край знову захопили поляки. У 1411 р. за допомогою в битві поблизу Грюнвальда 1410 р. проти хрестоносців король знову віддав ці місця Вітовту, і той володів краєм до смерті (у 1430 р.). Тоді литовці й русичі на чолі зі Свидригайлом знову висловили претензії на Червоногород та, зрештою, програли війну. Місто з 1434 р. на довгі століття закріпилося за Польщею у складі новоутвореного Подільського воєводства.

Першим у Польщі Червоногород та його околиці в управління як заставу замість позичених королю грошей отримав князь Теодорик Бучацький-Язловецький , каштелян кам’янецького замку. Його стараннями вже у 1448 р. місто отримало магдебурзьке право з ухвали короля Казимира ІV Ягеллончика. У 1538 р. замок та домініканський монастир зруйнували війська молдаван під керівництвом господаря Петра IV Рареша (приблизно 1487-1546), та найбільше мешканцям дошкуляли татари.

У 1615 р. Червоногород, згідно з люстрацією, мав у заставі львівський каштелян (з 1614 р.), староста Микола Данилович (приблизно 1558-1624) представник давньої руської боярської родини Даниловичів, роду матері майбутнього короля Яна ІІІ Собєського. Микола Данилович руками татарських полонених звів на місці старої дерев’яної твердині кам’яну. Зрештою фортецю восени 1648 р. зруйнували селяни довколишніх сіл: Торське, Лисівці, Шипівці, Головчинці та містечка Товсте. Це був початок найважчих часів для міста, і люстрація 1665 р. вже описує його як перетворене у руїни нападами козаків, угрів, татар, польських жовнірів та опришків: стояв мурований замок із чотирма вежами, одна з яких була зруйнована. У 1672 р. турки взяли в облогу замок і, щоб пришвидшити його капітуляцію, змінили течію потоку Джурина, який до того часу підковою обминав твердиню, створюючи цим додатковий захист. Османські вояки підірвали гирло в одному з місць, і вода відійшла від мурів. Замок упав, а як пам’ять про ті часи біля укріплень утворився найвищий в Україні рівнинний 16-метровий Джуринський водоспад. Під час штурму турки і татари так пошкодили дві вежі і три стіни, що їх більше ніхто не відновлював.

Після перебування у складі Османської імперії від Червоногорода залишилось невелике село. Так, у руїнах, замок простояв до початку XIX ст., змінювалися намісники та управителі: Курдвановські, Скарбки, Гадомські, Бєльські, Рачинські. В останній люстрації пам ятки від 1765 р. йдеться про те, що: «Замок на скелі, мурований старосвітською структурою, облитий довкруги річкою Джурином й оточений мурами, в деяких місцях поруйнованими».

У 1778 р. австрійський уряд продав замок у Червоногороді останнім державцям Казимирові (1739-1824) та Терезі (1745-1818) Рачинським за 140 тис. римських золотих. Ці власники відпродали маєток Фабіанові Роману (роки народження і смерті невідомі), а він у 1782 р. – Єжи (Юрієві) Любомирському (1751-1797). Утім, і Любомирський продав у 1785 р. Червоногород князеві Каролеві Понінському ( 1760-1830) за 560 тис. польських злотих. В історії Червоногорода між 1778 р. і початком XIX ст. є багато нез’ясованого. Існують різні версії чергування власників маєтку.

К. Полінському приблизно у 1820 р. переробив стару пам’ятку в розкішний палац. Для цього будівельники розібрали рештки двох веж замку Даниловичів, відремонтували інші дві, а мури перетворили на стіни палацу. Ще більше змінили твердиню після смерті Кароля. Його синові Владиславові ( р.н. невідомий – 1833) не подобалися старі башти замку, і мати, Гелена з Гурських Понінська (1791-1853), наказала розібрати дві башти до фундаменту, а на їх місці збудувати нові, вищі та ширші.

Утім, у 1833 р. князь Владислав помер. Згодом померли й дві молодші доньки Г.Понінської Гортензія та Гелена. Княгиня дуже сумувала за дітьми і в 1835 р. замовила в Римі у відомого скульптора Бертеля Торвальдсена (1770-1844) мармуровий надгробок. Митець працював над шедевром сім років. Перед тим як його встановили у Червоногороді, витвір із зображенням померлих у супроводі Генія Смерті та розпачливої матері протягом року демонстрували усім охочим у Львові, де відтоді часто проживала Г.Понінська. Вона присвятила себе благодійності й у 1846 р. заснувала у Червоногороді монастир Сестер Милосердя, які займалися вихованням сиріт та опікувалися хворими.

Після матері у 1853 р. Червоногород успадкував її молодший син Калікст Понінський ( 1824р.- рік смерті невідомий), який був кавалером Мальтійського ордену, не жив у Червоному городі, а лише приїздив сюди із Львова на літо. Шляхтич наробив галасу серед вищих польських кіл, одружившись із донькою свого лісника Кароліною Соколовською (народився приблизно 1830 р.- рік смерті невідомий). У 1818 р. його князівський титул підтвердили, та дітей у подружжя не було, тому маєток після смерті Калікста у 1903 р. перейшов до онуки його сестри, Кароліни з Понінських Любомирської (1818-1890).

Любомирські володіли пам’яткою до приходу радянської влади, але вже перед Першою світовою війною Червоногородський палац доглядали не особисто вони, а їхні «маршалок». Свої спогади про пам’ятку з тих часів нам залишив доктор Лонгин Горбачевський (1889-1976), який відзначив, що «всі кімнати мали історичну обстановку з тяжких нюрнберзьких меблів, збірку саської порцеляни і кришталів та окрему кімнату із збіркою старовинної польської зброї, з якої пригадую собі добре повну зброю польських гузарів із крилами. В замковому парку стояв пам’ячник, що торкався нападу татар з барельєфами їз сцени нападу». Цікаво, але навіть на початку XX ст. Згаданий «маршалок» носив одяг доби французького короля Людовіка XVI (1754-1793). Він, як занотував Л. Горбачевський, був у «фраку з гальонами і жаботом на грудях, в коротких до колін штанях і білих панчохах та в білій мудрованій перуці на голові».

Під час Першої світової війни російські війська понищили палац, а їх офіцери повивозили звідти цінні меблі. Коли ж війна закінчилася, у маєтку жили вдова Марія Любомирська із Замойських (1841-1922) та її донька, Ядвіга Свяжавська (1876-1930). Наглядачем маєтностей був Павел Санті – поляк італійського походження.

Історико-архітектурне оточення

Окрім руїн збудованого на місці замку палацу і штучного за походженням водоспаду, у Червоногороді збереглися руїни збудованого у 1615 р. біля замку на кошти подружжя Лісецьких мурованого костелу для отців-домінікан. Цей храм зазнав руйнувань восени 1648 р., але його відновили і в 1741 р. освятили на честь Вознесіння Богородиці. У XIX ст. Костел слугував парафіяльним, і до колишньої величі йому, як і всьому поселенню, було вже далеко: станом на 1880 р. у Червоногороді жили 465 осіб.

Крапку на історії села Червоногород поставили у 1945 р. під час польсько-українського конфлікту: повстанці організували відплатну каральну акцію проти місцевих поляків. У 1946 р. поляків взагалі виселили на захід сучасної Польщі. За радянських часів про палац і мавзолей на схилах із червоним грунтом ніхто не дбав, і мури палацу розбирали. Усипальницю теж зруйнували: від неї залишилися лише стіни. Але безцінний надгробок зберігся у Львівській галереї мистецтв.

Із 2003 р. у Червоногороді, а точніше в урочищі Червоне, як тепер називають цю околицю, оселилися ченці Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) – заснували монастир Святих Петра і Павла.

Злочин ієрархів проти власної Церкви  

12 липня 2017 року в ЗМІ від голови Громадської Організації «Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія (Кудрякова)» Наталії Шевчук стало відомо про канонічний злочин за участі Предстоятеля УАПЦ Митрополита Макарія (Малетич) та керуючого Тернопільською Єпархією УАПЦ архієпископа Мстислава (Гук).

Змовившись між собою ієрархи зухвало продали частину пам`ятки архітектури місцевого значення «Червоногородський замок», де функціонував Свято-Петро-Павлівський чоловічий монастир УАПЦ. За шахрайською схемою псевдоієрархи віддали святиню у приватну власність ТОВ «Джуринфортеця» – громадянці Кузан Ользі Миколаївні.

26 липня 2017 року голова Громадської Організації «Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія (Кудрякова)» Наталія Шевчук оприлюднює додатково інформацію про ще одну частину земельної афери, де Предстоятель УАПЦ Митрополит Макарій (Малетич) та архієпископ Мстислав (Гук), продали залишки початку будівництва гідроелектростанції у приватну власність ТОВ «Джуриненерго» – скупщиком краденого став такий собі Вівчар Роман Володимирович.

8 вересня 2017 року Божого в Тернополі відбулись Єпархіальні збори під головуванням Митрополита Макарія (Малетич) Предстоятеля Української Автокефальної Православної Церкви, тимчасово керуючого Тернопільською єпархією УАПЦ – духовенством під тиском прийнято рішення, що Тернопільська єпархія Української Автокефальної Православної Церква відмовляється від порушення кримінального провадження, позовної заяви до Господарського суду Тернопільської області  подавати не буде і залишає продане майно Церкви у приватній власності з метою уникнення скандалів та втрати авторитету Церкви. 

19 вересня 2017 року рішенням Єпархіальних зборів Тернопільської єпархії УАПЦ єпископ Тихон (Тарас Петранюк) призначається керуючим Тернопільською єпархією УАПЦ із збереженням керівництва Одесько-Чорноморською єпархією УАПЦ.

Єпископ Тихон (Петранюк) став гідним послідовником кримінальних традицій попередніх керуючих єпархією і зразковою маріонеткою в руках Предстоятеля УАПЦ Митрополита Макарія  (Малетич).

З біографії Тихона (Тараса Петранюк) відомо, що з 21 жовтня 2009 він був призначений на посаду єпископа Луганського і Старобільського УПЦ Київського Патріархату. Однак своїми діями розвалив і так одну з найбідніших єпархій УПЦ КП.

Улітку 2010 року ЗМІ розтиражували інформацію про підпал дерев’яного храму на честь Архістратига Божого Михаїла у Луганську. Згідно з повідомленням єпископа Тихона (Петранюк), вночі 18 липня двоє невідомих побили сторожа і підпалили майже завершену будівлю церкви. Збитки склали понад 300 тис. гривень. Проте згодом з’ясувалось, що пожежі не було. Єпископ Тихон (Петранюк) таким чином хотів приховати фінансові розтрати не за призначенням. Коли справа набула розголосу, Тихон (Петранюк), який у березні 2010 року шахрайським шляхом заволодів грошима мешканця міста Луганська у сумі 100 тисяч доларів США, втік з єпархії.

13 грудня 2010 року Священний Синод УПЦ КП звільнив Тихона (Петранюка) від управління Луганською єпархією та заборонив у священнослужінні до повного і правдивого покаяння.

Управління державної служби боротьби з економічною злочинністю УМВС України в Луганській області порушило кримінальну справу за ч. 4 ст. 190 КК України (шахрайство, вчинене в особливо великих розмірах) та оголосило Тараса Івановича Петранюка (єпископа Тихона) у розшук.       

У березні 2018 року в досудовому розслідуванні № 12017210010003614 за фактом привласнення грошових коштів релігійної організації «Тернопільська єпархія Української Автокефальної Православної Церкви» на суму 292 тис. грн, отриманих від відчуження пам’ятки архітектури місцевого значення «Руїни палацу ХVІІ–ХІХ століть», за ч. 4 ст. 191 КК України, поліція була вже готова вийти на фінішну пряму шляхом складання обвинувального акта та передати справу до суду, оголосивши підозру архієпископу Мстиславу (Гуку Р.В.) проте єпископ Тернопільський Преосвященніший Тихон (Петранюк), діючи від імені Тернопільської єпархії УАПЦ як керуючий, письмово не надав згоди на визнання потерпілою релігійної організації «Консисторії (Єпархіального управління) Тернопільської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви», незважаючи на те, що за відчуження нежитлової будівлі (Руїни палацу ХVІІ–ХІХ століть) комплексу будівель і споруд, розташованих у с. Нирків Заліщицького району Тернопільської області, на розрахунковий рахунок чи в касу консисторії Тернопільської єпархії УАПЦ кошти НЕ надходили.

30 березня 2018 року владика Тихон (Петранюк), виконуючи благословення свого покровителя Митрополита Макарія (Малетич), тодішнього Предстоятеля УАПЦ, з метою домогтися закриття кримінального провадження та відправити усі наявні матеріали кримінального провадження в архів, а не до суду, намагаючись остаточно «погасити пожежу», справу, що впритул підійшла до межі вручення підозри архієпископу Мстиславу (Ростиславу Гуку) та накладення арешту на відчужене майно Церкви, відвідує з «дружнім» візитом начальника Головного управління Національної поліції в Тернопільській області Богомола Олександра Миколайовича, про що звітує на сторінці Facebook, остаточно впевнившись, що кримінальна справа буде закрита за відсутністю заяви потерпілої сторони, тобто Тернопільської єпархії УАПЦ. За що і отримує відзнаку від Митрополита Макарія (Малетич) – титул архієпископа.

У зв’язку з цим головою ГО «Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія» Наталією Шевчук до Управління захисту економіки в Тернопільській області подано заяву про вчинення кримінального правопорушення керуючим Тернопільської єпархії архієпископом Тихоном (Тарасом Івановичем Петранюк), що полягає у приховуванні злочину через зловживання власними повноваженнями, як керівника юридичної особи, якій заподіяно матеріальну шкоду. 30.07.2019 зареєстровано кримінальне провадження за №12019210010002209 з правовою кваліфікацією КК України ст. 396 ч. 1 (Заздалегідь не обіцяне приховування тяжкого чи особливо тяжкого злочину).

26 лютого 2019 року в зв’язку із змінами в законодавстві, які вже не передбачають закриття кримінального провадження, відкритого за ч. 4 ст. 191 КК України, у разі відмови потерпілого від обвинувачення, головою ГО «Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія» Наталією Шевчук повторно подано заяву про злочин проти Церкви до Управління захисту економіки в Тернопільській області до Департаменту захисту економіки Національної поліції України, за якою відкрито кримінальне провадження №12019210010000763 за тією самою кваліфікацією — ч. 4 ст. 191 КК України (Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем, вчинені у великих розмірах).

29 листопада 2019 року Державним Бюро Розслідувань Територіального управління, розташованого у місті Львові у відповідності до п. 1 ч. 2 ст. 60 КПК України розпочато досудове розслідування на підставі ухвали слідчого судді Шевченківського районного суду м.Києва від 15 листопада 2019 року та внесено відомості до ЄРДР за заявою голови ГО «Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія» Наталією Шевчук від 30 серпня 2019 року із попередньою кваліфікацією кримінального правопорушення за ч. 1 ст. 364 КК України (Зловживання владою або службовим становищем) щодо незаконного продажу власності Церкви (УАПЦ правонаступниці ПЦУ), Палацу (мур.) (руїни) XVII–XIX ст. — пам`ятки архітектури місцевого значення — Червоногородського замку, що розташований в селі Нирків Заліщицького району Тернопільської області (територія унікального Дністровського заповідника).

21 вересня 2019 Голова Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія Наталії Шевчук офіційно звертається до Блаженнішого Епіфанія, Предстоятеля Православної Церкви України (можливо переглянути за посиланням).

9 грудня 2019 року зареєстровано Петицію до Президента України Володимира Зеленського про створення національного заповідника у Дністровському каньоні та повернення унікальної пам’ятки архітектури XVII–XIX ст. з приватної власності – автор Наталія Шевчук.

17 грудня 2019 року Голова Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія Наталії Шевчук в друге офіційно звертається до Блаженнішого Епіфанія, Предстоятеля Православної Церкви України з проханням врятувати духовну святиню – Червоногородський Замок та повернути майно Церкві (можливо переглянути за посиланням).

ВРЯТУЙМО РАЗОМ СВЯТИНЮ УКРАЇНИ!

Річниця Об’єднавчого Собору Православної Церкви України

Уся повнота Православної Церкви України відзначає сьогодні особливу подію – першу річницю Об’єднавчого Собору. Блаженнійший Митрополит Епіфаній звершив у Свято-Михайлівському Золотоверхому соборі урочисту Божественну літургію у співслужінні єпископату та духовенства Православної Церкви зі всієї України.

На святкування також прибули екзархи з Константинополя, які минулого року брали участь у Соборі, а також митрополит Еммануїл Галльський, який очолив цю історичну подію. У своєму слові він передав вітання від Вселенського Патріарха Варфоломія та пригадав, що відбувалося 15 грудня 2018 року: «Рівно рік тому серце кожного з нас забилося частіше. Забилося у ритмі тривожного очікування, надії, історії. Серце кожного з нас очікувало з нетерпінням на велике чудо. І Господь сподобив нас стати його свідками. Свідками чуда, ім’я котрому – Православна Церква України».

Престольне свято Київської Спавропігії Вселенського Патріаршого Престолу в Україні

На Київських горах ноги його стояли і Русь очі його бачили, а вуста благословили…

Проповідь на день пам’яті

св..ап. Андрія Первозванного

13 грудня 2014 року

Христос посеред нас! І є, і буде!

Київ та Єрусалим… Розмірковуючи над їхніми історичними долями, можна виявити чимало спільного. Рим, Константинополь, Олександрія, Антіохія… Захищаючи свій авторитет та канонічне достоїнство, ці церковні кафедри нерідко сперечалися між собою про те, хто з апостолів, які їх започаткували, більший у Царстві Небесному, як колись апостоли – за право сидіти біля Христа. І всі вони забували про те, що Єрусалим – це не лише місто апостола Якова, брата Господнього, а й місто Самого Христа…

Давній Рим намагався утвердитися в новому християнському світі як місто Петрове. Константинополь виборював у нього першість, посилаючись на Первозванного Андрія. А про місто Христове ніби забули… До IV ст., коли свята рівноапостольна Єлена відкрила Чесний Хрест, Єрусалима ніби й не існувало.

Таке забуття, після величі доби Володимира та Ярослава, спіткало й Київ. З одного боку, Російська Церква обстоювала своє право на автокефалію та патріархат за допомогою давнього церковного передання про проповідь апостола Андрія на Київській землі. А з іншого – для російської свідомості  протягом  століть Київ був «історичним мерцем». «Віддавши» свою «сакральну силу» Володимиру, а згодом Москві, він перетворився на територію. Тут стояла Свята Софія і спочивали мощі давніх угодників Лаври. Та все ж для великоросійської свідомості ці святині не робили Київ повноцінним містом із власною давньою історією…

Християнські правителі середньовіччя нерідко сприймали причетність до апостольської традиції як привід для зміцнення та розширення влади. « На нашій землі проповідував апостол, – стверджували вони, – а отже ми маємо більше прав, ніж Церква в інших місцях». Однак у світлі християнського універсалізму такі твердження мають певну архаїчність. Христос постраждав за міською брамою,- стверджував святитель Іоанн Златоуст, – наголошуючи цим на універсальному, вселенському характері християнства. Якщо в Старому Завіті існувало єдине місто, де особливим чином був присутній Бог, то Новий Завіт  – це епоха всеохопного освячення, епоха, коли благодать поширюється з Голгофи на всю землю…

«На Київських горах ноги його стояли, – каже про апостола Андрія собор 1621 р., – і Русь очі його бачили, а вуста благословили…» Ця постанова – частина канонічної традиції нашої Церкви. Але ми не повинні сприймати зв’язок апостола Андрія з Київською землею як привід для зверхньої гордості. Приймаючи це передання, маємо пам’ятати, що апостол прийшов на нашу землю, коли вона ще була, образно кажучи, безвидна й порожня. І привернули його не духовні подвиги наших предків, а бажання поширити світло Євангелія і на язичницькі народи.

Апостольство – це Божий дар. Дар не заслужений, а вручений із самої лише Божої милості… А якщо це так, то чи маємо ми право гордитися даром, який вручено нам Благим Богом на підтримку в нашій немочі?

Порівнюючи Єрусалим з іншими авторитетними християнськими кафедрами Сходу та Заходу, можна сказати, що місто Христове ніколи особливо не виборювало духовну владу. У сучасному церковному диптиху «Мати Церков» посідає четверте місце. А титул «патріарха» Єрусалиму був дарований лише в 451 р. постановою IV Вселенського Собору. Пам’ятаючи про те, що наші предки називали Київ Другим Єрусалимом, нам буде корисно сьогодні наслідувати духовне смирення цього вічного міста. Єрусалим – місто Христове, а християнська Церква в Єрусалимі була заснована в день П’ятидесятниці. Але свій шлях до історичної величі ця Церква вбачала не в завоюваннях та боротьбі за першість, а в близькості до Христа. Тож якщо ми справді віримо, що Київ – це Другий і Новий Єрусалим, то маємо шукати справжню велич Київської Церкви не в багатстві й зовнішній величі, а в близькості до Христа, у виконанні Його волі, в житті за правдою Христовою.

Давність традиції – це не привід для гордині, але привід для постійного випробування себе. Адже Господь вручає Свої дари не для того, щоб вирізнити нас з-поміж інших, а щоб ми їх примножили своєю працею. Чи служить Київський світильник, який Господь запалив рукою апостола, всьому християнському світові? Чи зросло в серці нашого народу насіння віри, щедро посіяне апостолом Андрієм? Чи гідні ми сьогодні його благословення і пророцтва? Чи досягли наша християнська спільнота, наша Церква, наш християнський град заповіданої апостолом духовної величі?

Давня церковна традиція каже про те, що Церква, яку Господь ушанував апостольською проповіддю, має особливі канонічні права. І, зберігаючи пам’ять про проповідь апостола Андрія на Київській землі, ми сподіваємося, що з Божою допомогою наша Церква незабаром стане єдиною і посяде належне їй місце в родині Помісних Православних Церков.

Однак, незважаючи на той чи інший канонічний статус та інші історичні обставини, наша Церква завжди залишатиметься Церквою, традиція якої починається від апостола Андрія Первозданного. Ми завжди  залишатимемося Церквою Київської Русі. Церквою святого Володимира та Ярослава Мудрого. Церквою святого Володимира та Ярослава Мудрого. Церквою святителів Іларіона та Петра Могили. Церквою, яка намагається своїм смиренням та працею зблизити Схід та Захід.

Сьогодні – день пам’яті святого апостола Андрія, і ми згадуємо про особливі зв’язки між ним і нашим народом, нашою країною. Але й зберігаючи пам’ять про його проповіді на Київській землі, й особливим чином ушановуючи пам’ять апостола, ми повинні всіма силами розуму й душі осягнути сенс проповіді, яку він благовістив.

Християнська святиня не може бути для нас вищою за найвищу святиню – Самого Христа. Це твердження не викличе сумніву ні в кого. Та як часто, на жаль, доводиться спостерігати за тим, як у християн другорядне передує головному, людські перекази, «передання старців» – Переданню Церкви, святині християнські – святині Живого Христа…

Я анітрохи не заперечую необхідність поклоніння тим чи іншим святиням. Але, згадуючи деякі моменти, що були в моїй практиці, шкодую, що мої ближні у Христі, виявляючи таку ревність до святині, залишаються байдужими до найбільшої зі святинь – Причастя Чесних Тіла та Крові нашого Спасителя, певною мірою скочуючись до обрядовірства.

Усвідомлюємо, що в цьому і наша провина, провина духовенства, яке не завжди правильно орієнтує паству в пріоритетах духовного життя, євангельських істин. Очікування Антихриста, на жаль живіше у свідомості нащадків апостола Андрія, ніж очікування Христа.

У чому сенс апостольського благословення на світанку нашої історії? Яким чином проявився духовний зв’язок між Україною, Києвом і Первозванним апостолом? Відповіді на ці питання вже давала наша церковна й історіософська думка. Але сьогодні, в день пам’яті апостола Андрія, закликаю всіх нас за допомогою нашої любові й молитви оновити наш зв’язок.

Апостол Андрій проповідував Благу Вість. Давайте ще раз заглибимось у Новий Завіт. Спробуймо по-новому пережити Євангеліє. Намагаймося прочитати його так, щоб відчути біля себе реальну присутність Христа, як відчував її апостол Андрій.

Апостол Андрій полюбив Спасителя і з мужністю переносив за Нього всі гоніння, випробування й муки. Спробуймо ж і ми настільки глибоко й особисто полюбити Христа, щоб нас не змогли відлучити від Нього ні біль, ні несподівані повороти долі.

Апостол Андрій народився у Віфсаїді й був, як брат його Петро, рибалкою. Але зустріч із Христом змінила його життя, і він залишив свою землю, аби стати  «ловцем людей», проповідувати Євангеліє Правди в далеких язичницьких країнах. Полюбімо ж і ми інших настільки, щоб у нас більше не залишилося далеких, і всі стали нашими ближніми.

Апостол Андрій помер на хресті, а в момент смерті він просив Господа Ісуса Христа прийняти його дух. Будьмо ж і ми до останньої миті свого життя віддані Христу. Коли буде Йому угодно, відійдімо до Нього з молитвою на вустах, в єдності з Ним, аби після смерті увійти в Його вічне Царство.

Молитвами святого апостола Андрія, Господи Ісусе, утверди нас у вірі християнській, збільш нашу любов, зміцни наше серце!

Митрополит Олександр (Драбинко)

 «Бути вдячним Богові» – К.:Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Володимира, 2017.