Архієрейська хіротонія архімандрита Епіфанія об’єднала традиції та глибоку віру в силу служіння Церкві.

Під омофором Філарета: духовний шлях Епіфанія до архієрейства

«…Я по-синівськи дякую Вам, Ваша Святість, та Священному Синоду нашої Святої Церкви за високу честь і довіру, виявлену в обранні мене на єпископське служіння. Втішає й звеселяє моє серце, що Всемилостивий Господь благословив бути, Ваша Святість, Вашим помічником, що єпископське служіння я розпочну під Вашим мудрим батьківським керівництвом, як досвідченого архіпастиря, видатного ієрарха, талановитого проповідника й богослова. Це дає мені впевненість в успішному виконанні високого послуху, даного Матірʼю Церквою. Прошу Вас, Ваша Святість, отцівських молитов і настанов…»

Осіннього дня, 15 років тому – 21 жовтня 2009 року на своєму засіданні Священний Синод Української Православної Церкви Київського Патріархату обрав намісника Свято-Михайлівського Видубицького монастиря міста Києва і керуючого справами Київської Патріархії тоді ще архімандрита Епіфанія (Думенка) єпископом Вишгородським, вікарієм Київської єпархії.

А вже 15 листопада 2009 року в історії Української Православної Церкви Київського Патріархату сталася визначна історична подія – архієрейська хіротонія архімандрита Епіфанія (Думенка), нині Митрополита Київського і всієї України Предстоятеля автокефальної УПЦ (ПЦУ).

Чин звершив Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет у співслужінні митрополита Переяслав-Хмельницького і Бориспільського Димитрія (Рудюка), архієпископів Білоцерківського Олександра (Решетняка) та Луцького і Волинського Михаїла (Зінкевича), а також єпископів Харківського і Богодухівського Лаврентія (Миговича), Вінницького і Брацлавського Онуфрія (Хаврука), Чернігівського і Ніжинського Іларіона (Процика), Васильківського Євстратія (Зорі).

За рішенням Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета церемонія архієрейської хіротонії відбулася у величній духовній атмосфері.

У своєму слові під час наречення архімандрит Епіфаній висловив глибоку вдячність Патріарху Філарету за духовне керівництво та підтримку на шляху до високого служіння Українській Церкві.

У своєму слові владика Епіфаній підкреслив, що архієрейське служіння є великим подвигом, який вимагає повної відданості, терпіння та смирення. Серед багатьох почуттів, які переповнювали серце тодішнього ще зовсім молодого архієрея, ключовими стали радість, відповідальність і страх перед величчю нового сану.

Архімандрит Епіфаній згадував, як шлях до архієрейства формувався через служіння в Рівненській єпархії, навчання в Київській духовній академії та перебування в Греції, а головне – через благословення митрополита Даниїла (Чоколюка).

Ця подія тоді стала не тільки символом величності духовної традиції, особливо в контексті бачення майбутнього УПЦ КП Його Святістю Філаретом, а й початком важливої місії покладеної на молодого учня Патріарха – архімандрита Епіфанія, якому судилося стати Предстоятелем і очолити Помісну Церкву України вже 2018-го.

Пропонуємо пригадати, як це було! До вашої уваги архівний текст, «Слова» виголошеного Його Блаженством митрополитом Епіфанієм 15 років тому в день архієрейської хіротонії.

«Ваша Святість! Преосвященнійші владики! Всечесні отці, дорогі у Христі брати і сестри! З трепетом стою перед Вами нині цієї хвилюючої миті – в день моєї Пʼятдесятниці, усвідомлюючи своє недостоїнство, неміч людського єства та відповідальність майбутнього служіння. Важко осягнути людським розумом висоту сану, що належить мені сприйняти, щоб стати наступником апостолів, Ангелом Церкви (Одкр. 1, 20).

У священному благоговінні зі щирим смиренням прийняв я рішення Синоду нашої Святої Помісної Української Православної Церкви про обрання мене єпископом, памʼятаючи слова Спасителя: «Не ви Мене обрали, але Я вас обрав і настановив вас, щоб ви йшли й приносили плід» (Ін. 15, 16). Але незрівнянно в більш піднесеному стані, подібно до трепету Ісаї, у духовному трепеті предстою нині перед нареченням мене в архієрея Божого!

Зараз в моїй душі змішались різні почуття. З одного боку – почуття радості, але при цьому я завжди памʼятаю, що радість здатна потьмарити почуття обовʼязку і породжує самовпевненість, а єпископське служіння вимагає подвигу, готовності терпіти труднощі, скорботи і випробування. З іншого боку – почуття страху, тому що чим більше я заглиблювався в богонатхненні слова про єпископське служіння, тим більше усвідомлював свою недостойність, і тільки втішні слова апостола Павла про «силу Божу, що в немочі звершується» (Кор. 12. 9), допомагають мені перебороти страх на шляху до цього високого і відповідального служіння.

Справді великим і важким є подвиг єпископського служіння, подвиг, від якого ухилялись навіть славетні й міцні духом святителі древньої Церкви – Василій Великий, Григорій Богослов та Іоанн Золотоустий. Я ж, недостойний і грішний, усвідомлюючи неміч моїх духовних сил, чітко бачу, що не досяг ще тієї міри духовного віку й досконалості, яка необхідна носію єпископської благодаті. І тільки надія на всесильну благодать Божу, яка завжди немічне лікує і збідніле поповнює, надія на заступництво Пресвятої Богородиці та святих угодників Божих допомагає мені перебороти всі душевні переживання і смиренно промовити: «Дякую, приймаю й нічого всупереч не кажу». Вірю, що Господь Сам звершить на мені це велике служіння, і тому насмілююсь викликнути разом з апостолом: «Усе можу в Ісусі Христі, Який зміцнює мене» (Флп. 4, 13).

Мені також добре відомо, яким високим і відповідальним є апостольський подвиг у Церкві Христовій. Досвід церковного життя свідчить, що єпископський сан вимагає від його носія повної віддачі служінню Церкві, Батьківщині та ближньому. Ця відповідальність зростає в наш нелегкий час, коли людство перебуває на небезпечній межі, відчуваючи загрозу швидкої загибелі від своєї примарної волі та безвідповідальної сваволі.

Настав такий період історії, коли Церква відроджується вже не ззовні – у камені, а внутрішньо – у словах і справах, властивих їй з моменту заснування нашим Господом і Спасителем Ісусом Христом. А тому єпископ, будучи зразком «у слові, в житті, в любові, в дусі, у вірі, в чистоті» (1 Тим. 4, 12), разом із тим повинен мати й небесну мудрість, і людські знання, щоб бути «сильним і наставляти в здоровому вченні» (Тит. 1, 9)».

Навіть цей невеликий перелік обовʼязків і високих вимог до носія благодаті архієрейського сану мимоволі викликає в мене вигук: «І хто здатний до цього?» (2 Кор. 2, 16). Хто має для цього сили?! Але глибоко вірю в Божественну силу, яка в немочі людській звершується. Вірю та уповаю, що благодаттю Своєю Господь зміцнить неміч мою, збагатить убогість та очистить моє недостоїнство.

Ще на світанку юності моєї Господь запалив в моїй душі світильник Своєї Божественної благодаті, який я віддано збагачую і примножую, завжди відчуваючи на собі особливу дію Його Промислу, який і привів мене до духовного розсадника благочестя – Київської духовної семінарії і академії, збагативши мене богословськими знаннями. Згодом Господь привів мене на працю в Рівненську єпархію, де я займався викладацькою роботою та працював у єпархіальному управлінні. В подальшому сподобив почерпнути певного досвіду на теренах православної Греції, сподобив прийняти чернечий постриг і Таїнство священства, стати намісником древнього Свято-Михайлівського Видубицького монастиря та нести послух керуючого справами Київської Патріархії, а нині приводить мене до нового служіння Його Святій Церкві. Моє минуле та нинішнє життя – все в Бозі. Йому я присвятив своє серце, свої думки та сили.

Моє християнське сумління спонукає нині згадати словами вдячності спочилого в Бозі приснопамʼятного митрополита Даниїла, який з юності моєї з любовʼю, по-батьківськи зігрівав моє серце, в скрутні хвилини підтримував своїми мудрими настановами. Саме з його благословення я розпочав свій шлях свідомого і відданого служіння Церкві Христовій.

Я по-синівськи дякую Вам, Ваша Святість, та Священному Синоду нашої Святої Церкви за високу честь і довіру, виявлену в обранні мене на єпископське служіння.

Втішає й звеселяє моє серце, що Всемилостивий Господь благозволив бути, Ваша Святість, Вашим помічником, що єпископське служіння я розпочну під Вашим мудрим батьківським керівництвом, як досвідченого архіпастиря, видатного ієрарха, талановитого проповідника й богослова. Це дає мені впевненість в успішному виконанні високого послуху, даного Матірʼю Церквою.

Прошу Вас, Ваша Святість, отцівських молитов і настанов. В цю особливу мить мого життя прошу і Вас, святителі Христові, молитов за мене, щоб пастиреначальник Христос покрив мої недоліки, умудрив мене і допоміг достойно нести єпископське служіння на славу Триєдиного Бога і на благо Церкви Христової. Амінь».

Джерело: Українська Православна Церква/Православна Церква України