1. Важливість наших зустрічей

Гадаю, що усі, хто тут зібрався, усвідомлюють важливість Декларації порозуміння, схваленої спільно на першій зустрічі у стінах Святої Софії, для розвитку нашого діалогу заради єднання та перемоги.

Сподіваюсь, що саме на онові її положень і буде просуватись наша сьогоднішня зустріч.

Найперше, що нас сьогодні об’єднує – це уболівання за майбутнє Церкви в Україні. І хочеться вірити, що всі ми бачимо це майбутнє в єдності.

Заздалегідь варто зауважити, що жоден з нас – одноосібно чи групою – не представляє усю повноту Церкви. Ми не уповноважені приймати рішення, які б стосувалися життєдіяльності релігійних організацій, і таких повноважень нам ніхто не делегує. Проте ми є повною мірою голосом Церкви, за яким стоять громади й окремі віряни, з яких, врешті, й складається Церква. І ця наша зустріч засвідчує, що ми не механізм, яким можна просто керувати за допомогою відповідних команд, а живе тіло Христової Церкви. І для нас є важливим обмін думками щодо сучасного стану Православ’я в Україні, особливо  в контексті широкомасштабної збройної агресії російської федерації проти суверенного народу України.

Переконаний, що в ході нашого діалогу ми будемо єдині в:

– рішучому засудженні агресії росії проти України, її суверенітету та територіальної цілісності;

– висловленні протесту проти позиції московської патріархії і патріарха Кирила зокрема щодо війни, розв’язаної російською воєнною машиною;

– засудженні «богослов’я війни», яке офіційно пропагують представники московського патріархату;

– висловленні готовність об’єднати зусилля для підтримки українських захисників у їхній героїчній боротьбі за звільнення окупованих українських територій, встановлення справедливого миру і відновлення безпеки та стабільності в Україні;

– підкресленні своєї зацікавленості у розвитку міжцерковних контактів з метою зближення позицій у питанні єдності Православ’я;

– готовності проводити регулярні зустрічі для обговорення питань, що складають обопільний інтерес.

Важливо також, щоб на зустрічі були обговорені можливі кроки до подолання розділеності Православ’я в Україні, норми і принципи, дотримання яких повинне сприяти змістовному діалогу Української Православної Церкви та Православної Церкви України.

Водночас ми не можемо обійти увагою й ті виклики, що стоять перед нами, які пов’язані, насамперед, з різними підходами сторін до проблеми подолання розділеності. Насамперед, це стосується питання зміни юрисдикційної належності громад, точніше тих методів, що застосовуються для цього.

Болючим є також питання законодавчих ініціатив, що стосуються Закону України про свободу совісті та релігійні організації, і які останнім часом заполонили законодавчий простір України.

Не менш гострим є питання й упередженості, образ і навішування один одному певних ярликів, як правило, у публічному просторі.

І те, що нас об’єднує, і те, у чому наші підходи різняться, сподіваюсь, і складатиме основу нашої сьогоднішньої зустрічі. Оскільки ми не можемо хвалитися лише одностайністю в окремих питаннях. Проблеми є, і ми можемо й повинні показати приклад їхнього вирішення.

2. Проблеми взаємовідносин

Надзвичайно нагальним питанням сьогодення є ситуації, що виникають довкола зміни юрисдикційної належності громад, або, як їх називають, «переходи». У цьому питанні було б відвертим невіглаством стверджувати, що усі вони здійснюються під тиском, з використанням силових методів. Або, що всі вони проведенні суто добровільно, в рамках законодавства. Чинне законодавство регламентує цю процедуру, і деякі громади нею успішно скористалися, уникаючи ймовірних конфліктів. Ми свідомі того, що релігійна громада має невід’ємне право вирішувати, до якої юрисдикції належати, і на практиці реалізовувати це право. Але не варто й заплющувати очі на ті випадки, які однозначно можна розцінювати, як захоплення релігійних приміщень. Коли, ігноруючи думку членів релігійної громади, представники органів місцевого самоврядування ініціюють проведення так званих «зборів» громади, створюють практично паралельну структуру, вносять зміни в реєстр і забирають приміщення в якості «повноправних господарів». Не поодинокі випадки, коли така зміна господаря храмового приміщення відбувається насильницьким методом.

І це не надумані історії, а реальні події, свідками яких були тут присутні священники. Зокрема і я, оскільки храм, в якому проходить моє служіння, зараз піддається такій обструкції.

За таких обставин часто священнослужителі ПЦУ перебувають в ролі заручників ситуації: вони не є учасниками «зборів», не проводять перереєстрацію громади. Це виконують усе ті ж представники органів місцевого самоврядування або уповноважені ними особи. Новий священник часто-густо після описаних подій отримує ключі від приміщення, в якому нікого немає. Зате є посіяна неприязнь, злоба і розбрат. Чи може бути збудована Церква Христова на таких засадах? Питання риторичне.

Вважаємо, що представники обох Церков мають надати моральну оцінку використанню силових методів у вирішенні питання юрисдикції. З іншого боку, відповідні органи законодавчої та виконавчої влади мали б запропонувати механізми, що унеможливлюють порушення законодавства та роздмухування міжрелігійної нетерпимості, особливо в час війни.

3. Стосунки з владою

Ще одним болючим питання для нас є регламентація діяльності Церкви у законодавчому просторі.

Загалом, як законослухняні громадяни і справжні патріоти України ми позитивно оцінюємо ініціативи Президента, спрямовані на забезпечення духовної безпеки України й українців. Ми чесно визнаємо, що серед священнослужителів і вірян Української Православної Церкви є ті, хто заплямував себе і Церкву злочинами проти держави і суспільства, став на шлях колабораціонізму і співпраці з агресором. І ми відкрито про це говоримо у своїх публічних зверненнях і засобах масової інформації.

Ми цілком усвідомлюємо частку своєї відповідальності за поширення ідеології «русского мира», але ми готові й до очищення. Ми перші виступили з протестом проти дій патріарха Кирила, вимагаючи засудження його позиції на всеправославному рівні; відкидаємо ідеологему «русского мира», як таку, що носить ознаки єретичного вчення; на рівні Собору прийняли рішення про повну незалежність Церкви, що практично означає початок руху від Москви.

Якщо у нас є недоліки – ми готові їх вислухати і усувати. Але не узагальнено, а конкретно. Тому ми категорично проти поняття «колективної відповідальності», яке в якості наративу просувається окремими законотворцями і пропонується суспільству як єдиний і ледь не вимушений крок до забезпечення стабільності й гарантування державної безпеки.

Ми усвідомлюємо усю важливість піднятого Президентом питання духовної безпеки, і, водночас, відчуваємо на собі всю чутливість його вирішення. Тому, принагідно, хочемо закликати владні структури до більш досконалого аналізу складних і часто болючих питань релігійного життя. Нам здається надзвичайно важливим створення своєрідних майданчиків для обговорення цих питань, де можна було б почути фахову думку релігійних експертів, священноначалля, духовенство та вірян обох Церков. Щоб прийняттю законів, що стосуються релігійного життя, передував широкий діалог на різних рівнях. Прикладом цього може слугувати й наш діалог, і роль в ньому ДЕСС.

4. Перспективи єднання

Кожного з нас, врешті, цікавить питання, яким ми бачимо майбутнє українського Православ’я. Щиро кажучи, з огляду на нинішні напружені стосунки на юрисдикційному ґрунті між УПЦ і ПЦУ, складно зараз уявити їхнє співіснування в одній церковній структурі. Однак, ми свідомі того, що в цих взаємовідносинах мають панувати взаємоповага, прощення, любов. А всі питання, що викликають напругу в стосунках, мають вирішуватися не кулаками на подвір’ях храмів, а за столом перемовин між ієрархами, богословами, духовенством та вірянами.

Важливо у цьому плані вже почати робити хоча б найменші кроки на місцевому рівні, як то можливість спільного відспівування загиблих воїнів, спільних молебнів чи молитовних заходів тощо. Такі кроки показали б суспільству наші щирі наміри до налагодження стосунків і сприяли б консолідації суспільства. Не менш важливою є також проповідь пастирями християнської любові, терпимості й поваги у стосунках один з одним.

Що можемо ми запропонувати для початку діалогу Церков на найвищому рівні?

Найперше, це – відійти від виставлення будь-яких попередніх умов для проведення міжцерковного діалогу. Не можна починати серйозну розмову, наперед наполягаючи саме на своїй правоті й вишукуючи собі більш вдалу позицію. Вести діалог з позицій заповіданої нам Христом любові – означає, насамперед, проявити жертовність. Жертовність кожної сторони й полягатиме у відсуванні на задній план власних амбіцій заради спільної мети.

Варто закликати священноначалля обох Церков до негайного створення робочих групи з проведення міжцерковних консультацій.

У цьому контексті важливим є звернутися до органів державної та виконавчої влади з проханням стати своєрідним каталізатором початку перемовин між гілками українського Православ’я. Держава повинна бути як ніхто інший зацікавленою в стабільності й мирі в суспільстві.

У якості першого кроку до налагодження діалогу вважається доцільним оголосити мораторій на перереєстрацію релігійних громад, що сприятиме усуненню напруженості у стосунках між громадами різних юрисдикцій. Ця теза безпосередньо випливає з мети міжцерковного діалогу. Якщо ми хочемо мати єдину Церкву, то жодне «перетягування ковдри на себе» не може бути оправданим.

Завершальним етапом міжцерковного діалогу може і повинен стати Собор, який засвідчить єдність, містичну і структурну, українського Православ’я, де кожна з його складових стане частиною єдиного церковного організму, не втрачаючи своєї ідентичності.

Ми не є найбільш значущим фактором у вирішенні питання єдності Православ’я в Україні. Ми – просто коліщатко, яке може спонукати увесь механізм до руху.