У 1934 році Царські врата Софійського собору розрізали на одинадцять частин. Сім великих, чотири дрібні. Так було легше винести їх із храму.

Сорок три роки ніхто не знав, де вони. А сьогодні навколо цієї ж пам’ятки точиться нова суперечка — цього разу про одну фігуру на її поверхні.

Національний заповідник «Софія Київська», до складу якого входить і Андріївська церква, розпочав цикл наукових обговорень. Тема перша — двоголовий орел на Царських вратах.

Що це за врата

Срібні Царські врата головного іконостасу Софійського собору виконали у 1747–1750 роках.

Працювали київські золотарі Петро Волох та Іван Завадовський за мідною моделлю майстра Семена Тарана. Це відбувалося за київських митрополитів Рафаїла Заборовського та його наступника Тимофія Щербацького.

Висота — чотири метри. Вага — близько ста сорока кілограмів, з яких вісімдесят п’ять кілограмів чистого срібла.

Це ажурна наскрізна решітка з рослинним орнаментом і накладними позолоченими фігурами. Вінчає її Святий Дух у вигляді голуба в золотому сяйві. Нижче — архангел Гавриїл і Діва Марія, сцена Благовіщення.

За композицією врата побудовані як Дерево Єссея — родовід Христа. Це класичний твір київського бароко.

Найближчий аналог — срібні Царські ворота Борисоглібського собору в Чернігові. Але софійська пам’ятка вдвічі важча за вмістом срібла.

Розрізані й забуті

У 1934 році врата зняли з іконостасу. Виконавці наказу розрізали їх на частини й відправили до резервного фонду дорогоцінних металів при Наркоматі освіти України.

Дослідники вважають, що врата готували до переплавлення. Чотири метри барокового срібла мали стати злитками.

Цього не сталося. Але й на своє місце вони не повернулися — на десятиліття.

Людина, яка їх упізнала

У 1977 році почорнілі й деформовані фрагменти виявив київський художник-реставратор вищої категорії по металу Анатолій Марченко. Вони лежали у фондах Печерського історико-культурного заповідника.

Він не просто знайшов метал. Він упізнав у ньому Царські врата Софії.

Наказом Міністерства культури УРСР від 10 червня 1977 року фрагменти передали заповіднику «Софійський музей». Але той отримав їх лише в 1984-му.

Тоді ж Марченко розробив схему реконструкції й розпочав першочергові роботи. Проте органи влади обмежилися міжвідомчим листуванням, коштів не було, і роботи зупинили.

Фрагменти знову повернулися до фондів. І пролежали там ще півтора десятиліття.

Друге повернення

У 2000 році генеральна директорка Національного заповідника «Софія Київська» Неля Куковальська поставила питання реставрації заново. Через два роки фахівці розробили варіанти на основі архівних документів.

У 2005-му знайшовся меценат — київська компанія ЗАТ «ЕНРАН» на чолі з головою спостережної ради Миколою Гергієвським. Внесок на реставрацію склав сто тисяч доларів.

Оголосили міжнародний конкурс. Перемогли Польські майстерні з реставрації пам’яток старовини із Варшави, керівник Марек Баранський.

Півроку в Кракові

Реставрували врата в Краківському відділенні майстерень, яке очолював архітектор Ян Павліцький.

Працювали семеро фахівців під керівництвом реставратора з металу Марека Ганєва — найкращого в Кракові ювеліра.

За основу взяли дослідження Анатолія Марченка. Але техніку обрали іншу: оригінальне карбування по сріблу за давніми традиціями обробки металу.

Завдання було майже неможливе. Збереглося лише п’ятдесят-шістдесят відсотків оригіналу. Бракувало всіх накладних деталей, зокрема притворної півколонки з оздобленням.

Відтворення зайняло півроку. Живописні роботи виконували львівські художники-реставратори.

Врата пробули в Польщі 730 днів. Страхування на час перевезення забезпечила харківська компанія «ЛЕММА» на чолі з президентом Сергієм Чернишовим.

Загальна вартість реставрації — сто двадцять тисяч доларів. Самі врата оцінено в п’ятсот шістдесят тисяч.

День, коли вони стали на місце

27 червня 2008 року Срібні Царські ворота повернулися з Польщі. Наступного дня їх встановили в головному іконостасі Софійського собору.

3 липня Науково-реставраційна рада заповідника прийняла роботу.

А 25 липня 2008 року, з нагоди 1020-річчя Хрещення Київської Русі, у Софійському соборі відбулася урочиста Вечірня.

Служили за участю Президента України Віктора Ющенка. Вселенський Патріарх Варфоломій І освятив Срібні Царські ворота.

Того ж візиту він освятив і дзвони, встановлені на Софійській дзвіниці замість скинутих тоталітарною владою у 1930-х.

Від розрізання до освячення Вселенським Патріархом минуло сімдесят чотири роки.

Суперечка, яка почалася зараз

На Царських вратах, як і на Софійській дзвіниці, є зображення двоголового орла зі скіпетром і державою.

Улітку 2026 року активіст Степан Гавриленко самовільно завісив це зображення тканиною. Питання вийшло в публічну площину.

Заповідник обрав формою обговорення круглий стіл — формат, де всі учасники мають рівні права й висловлюються з повагою до позицій інших.

Перший круглий стіл відбувся 9 вересня у виставковій залі «Хлібня» на Володимирській, 24. Тема — «Неоднозначний символ: сенс зображення двоголового орла на Царських вратах Софії Київської».

Виступали доктор історичних наук Надія Нікітенко, кандидат історичних наук Ігор Нетудихаткін і доктор мистецтвознавства Світлана Оляніна. Були запрошені богослови, священники, науковці та журналісти.

Що кажуть науковці

Надія Нікітенко представила дослідження «Двоглавий орел: трансформація сакрального образу».

За її словами, символ сьогодні сприймають виключно крізь призму імперських ідеологем сусідньої держави. Хоча справжнє його коріння — у Візантії та в українському бароко.

Двоголовий орел був династичним знаком Палеологів. До Московії він потрапив пізніше — через шлюб Софії Палеолог з Іваном ІІІ.

Тобто знак прийшов у Київ не з Москви. І опинився на іконостасі як візантійська спадщина, а не як імперський герб.

Аргумент, який навів заповідник

У своєму дослідженні Надія Нікітенко нагадала про подію 2008 року.

Вселенський Патріарх Варфоломій І, перебуваючи в Києві на урочистостях з нагоди 1020-річчя Хрещення Русі-України, освятив відреставровані Царські врата та дзвони Софійської дзвіниці.

«Тобто Константинопольський Патріарх освятив ті пам’ятки, які за доби Гетьманщини позначено зображеннями двоглавого орла», — зазначила дослідниця.

Це не завершує дискусію. Але додає до неї вагомий аргумент.

Чому це важливо для нас

Андріївська церква входить до складу Національного заповідника «Софія Київська». Усе, що відбувається із Софією, стосується й нашого храму.

Історія Царських врат — це історія про те, як пам’ятку можна знищити двічі. Спершу фізично, розрізавши на частини. А потім — відрізавши від власного сенсу.

Перше вдалося зупинити людям, які шукали ці фрагменти по фондах і збирали кошти на реставрацію.

Друге залежить від того, чи вистачить нам знань відрізняти візантійську спадщину від чужої імперської ідеології.

Обидві задачі виконуються однаково: терпляче, професійно, без поспіху. Саме так, як реставрували ці врата.