Світильник православної віри, св. Марк Євгенік, просяяв за похмурої доби агонії Візантійської імперії, яка переживала економічну руїну, затиснена з усіх боків турецькими завойовниками. Країна опинилася перед сумним вибором: або перейти до рук невірних і зникнути як християнська імперія, або підкоритися гордим латинянам, які погоджувались надати військову та фінансову допомогу лише за умови церковної унії, точніше, підпорядкування Православної Церкви папству.

Св. Марк народився 1392 р. у побожній константинопольській родині. Він здобув блискучу освіту в кращих вчителів столиці, що вже зубожіла й втратила частину населення, проте досі лишалася культурним центром християнського світу. У дуже ранньому віці він і сам став викладачем Патріаршої школи, але у віці 26 років залишив академічну кар’єру заради чернечого постригу в монастирі поблизу Нікомідії. Там юнак розпочав життя, насичене молитвою та подвигами. Проте турецька загроза змусила його повернутися у Константинополь, до Манганської обителі св. Георгія.

Окрім споглядального життя й служіння братії, Марк ретельно вивчав святих Отців і писав численні догматичні трактати в дусі свт. Григорія Палами (27 лист.), а також декілька творів про молитву. Попри його бажання залишитися невідомим, його знання й чесноти помітив Іоан VIII Палеолог (1425– 1448). Імператор саме працював над підготовкою великого собору та унії з Римською Церквою, яка здобула б Візантії підтримку папи та західноєвропейських монархів. Слухаючись монарха, побожний монах-безмовник погодився зійти на єпископську кафедру. Він був висвячений на митрополита Ефеського й увійшов до складу візантійської делегації як екзарх собору та заступник Патріархів Ієрусалимського, Антіохійського та Александрійського. Беручи до уваги безумовний авторитет свт. Марка, поважаючи його високу освіченість та ревність у вірі, імператор наказав у публічних дискусіях представляти позицію Православної Церкви лише Марку Ефеському разом із Вісаріоном Нікейським.

Делегація, що складалася з імператора, патріарха Іосифа II (1416-1439), 25 єпископів і ще приблиз но семисот осіб, відправилася до Італії у великому пориві ентузіазму. Усі були переконані, що вдасться швидко досягнути об’єднання, якого прагнули всі християни. Св. Марк також поділяв це сподівання, не маючи жодного упередження щодо латинян, але при цьому він міцно спирався на скелю віри. Для нього, як і для більшості греків, союз означав не що інше, як повернення Римської Церкви до єдності любові, розколотої внаслідок її нововведень.

На соборі розглядалися такі питання: а) догмат про сходження Святого Духа та питання про додавання до Символу віри формули «і від Сина (Filioque)» 26; 6) існування чистилища; в) вживання латинянами в Літургії хліба з прісного тіста (опрісноків) та проблема освячення Дарів самими лише словами Установчої формули (як вважали латиняни) чи то прикликанням Святого Духа (епіклеза); г) першість у Церкві папи.

Імператор, хвилюючись через загрозливе становище столиці перед можливою турецькою навалою, з усіх сил намагався отримати від латинського Заходу хоч яку-небудь підтримку. Тому він, бачачи, що з принципових питань позиції сторін є далекими одна від одної, наполіг на тому, щоб першою темою дебатів стало менш принципове питання про чистилище. Коли почалося обговорення, св. Марк узяв слово, щоб від імені Православної Церкви відповісти на аргументи латинських теологів, і продемонстрував, що душі спочилих, безсумнівно, можуть підноситися дедалі вище, і навіть уже засуджені – отримувати пев не полегшення за молитвами Церкви та з безкінечної Божої милості. Але ідеї про покарання до Страшного Суду та про очищення матеріальним вогнем цілком чужі Переданню Церкви.

Найбільш проникливі члени делегації одразу збагнули, що спостерігають зіткнення двох світів, за якого будь-яка доктринальна дискусія приречена зайти у безвихідь. Тиждень минав за тижнем, не приносячи жодних плодів. Коли через епідемію чуми припинились дебати про чистилище, сторони одразу перейшли до гострого питання про довільно додану до Символу віри латинянами формулу Filioque. Тут Ефеський свя титель знов гучно підняв голос на підтримку церковного Передання: «Символ віри належить зберігати без змін таким, яким він був від початку. Усі учителі Церкви, всі Собори й писання Отців вчать нас стерегтися інославних вчень. Чи ж можна, всупереч усім цим авторитетним джерелам, довіряти тим, хто спонукає нас об’єднуватися у фальшивому союзі, тим, хто зрадив святий та божественний Символ віри, назвавши Сина другим джерелом ісходження Святого Духа?»

Наприкінці семи місяців безплідного очікуван ня та марного багатослів’я папа Євгеній IV вирішив перенести собор у Флоренцію. На новому місці дис кусія знову повернулася до догматичного питання. Св. Марк, ум якого був постійно зосереджений на Бозі й очищений молитвою, зумів украй ясно й виважено викласти вчення Священних Писань та Отців про ісходження Св. Духа. Латинські богослови, зі свого боку, безкінечно розтягуючи засідання, засипали слухачів хитромудрими доказами. Вони озброїлися діалектичними тонкощами та численними святоотцівськими цитатами, висмикнутими з контексту чи неправильно витлумаченими. Дискусія нагадувала двобій Давида з Голіафом (див. 1Цар. 17:32 і далі).

Тим часом митрополити Віссаріон Нікейський та Ісидор Київський, чи то з особистих амбіцій (адже згодом обоє стали папськими кардиналами), чи то через ворожість візантійських гуманістів до ісихазму, який представляв Марк, почали енергійно підтримувати унію. Вони за кулісами переконували інших єпископів, що латиняни в дійсності не відпали від істини, а доктрина про Св. Духа не є єретичною і що вони просто висловлюють традиційне вчення своєю мовою. 

Єпископи були виснажені тривалою бездіяльністю, браком субсидій, зарозумілістю латинян, до того ж вони були занепокоєні долею столиці й відчували себе в пастці. Тож мало помалу, під постійним тиском імператора і папи вони почали приставати на ідеї компромісу з латинянами.

Догматичні дебати зайшли в безвихідь, як і реш обговорень. Усі учасники бажали щонайшвидше та завершити їх, навіть якщо, повернувшись додому, вони будуть змушені відмовитися від своїх слів. Але св. Марк лишався непохитним попри тиск та образи з боку опонентів. «У питаннях віри нам не дозволено йти на компроміси», – заявив Ефеський єпископ. Святитель уже зрозумів, що немає жодного сенсу змагатися з латинянами у софістичних тонкощах, хоча б тому, що чвари між самими візантійцями дедалі посилювалися. Тож він вирішив відсторонитися від боротьби й виявляв своє несхвалення лише мовчазним стражданням. Латиняни між тим почувалися дедалі більш упевнено. Вони також відмовилися від компромісів і відтепер прямо вимагали від греків визнання і прийняття декотрих зі своїх літургійних звичаїв. Наказ імператора, який він аргументував конечною потребою угоди з Римом для існування імперії, змусив візантійців відкинути останні докори сумління – і єпископи зрештою підписали фальшиву унію. Справжнім возз’єднанням це аж ніяк не можна було назвати, адже під час урочистої Літургії, відслу женої 6 липня 1439 р. у присутності папи та всього собору, звісно, декрет було зачитано двома мовами, проте жоден із греків не причастився, і дві делегації, стоячи по різні боки престолу, навіть не обмінялися поцілунком миру.

Святитель Марк був єдиною людиною, яка не підписала документа. Коли про це стало відомо папі Євгенію, він вигукнув: «Єпископ Ефеський не підписав — отже, ми не досягли нічого!» Він покликав святого і бажав засудити його як єретика, але завдяки заступництву імператора Марк зміг повернутися до Візантії з рештою делегації.

Творців фальшивої унії, які прибули до Константинополя після сімнадцяти місяців відсутності, духівництво та народ зустріли загальним осудом та зневагою. Зібрання вірних, це священство царське, народ святий (1Пет. 2:9), що є носієм повноти істини й залишається остаточним критерієм істинності соборів, народ Божий, одностайно відкинув Флорентійський псевдособор. Храми усіх кліриків, які вступили в спілкування із уніатами, стояли пусткою.

Святого ж Марка усі вітали як нового Мойсея, сповідника віри та стовп Православія. Нарешті увірвав ши своє мовчання, святитель розпочав боротьбу проти унії — чи радше за те, щоб повернути єдність Православній Церкві, проповіддю й писаннями, сльозами й молитвами. Він казав: «Я впевнений, що наскільки я віддаляюся від них (уніатів), настільки я наближаюся до Бога та всіх святих, і наскільки я відділяюся від них, настільки єднаюся з істиною».

Коли було обрано нового патріарха Митрофана, Марк був змушений тікати зі столиці, щоб уникнути спільного богослужіння з ним, і повернувся до своєї єпархії в Ефес. Але й там він зіткнувся з уніатами. Звідти вирушив він на Святу Гору Афон, сподіваючись там знайти притулок. Дорогою єпископа Марка заарештували і за наказом імператора замкнули у фортеці на острові Лемнос. 

Звільнений 1442 року, Марк повернувся до свого монастиря, де продовжував боротьбу, не здаючись до останнього подиху. Помер святитель 23 червня 1444 року. 

На смертному одрі сповідник передав смолоскип православної віри своєму колишньому учню, Георгію Схоларію, який був втягнений в унію, але згодом покаявся в тому. Георгій, прийнявши в чернецтві ім’я Геннадій (+ 1473), показав себе полум’яним захисником Православія і став першим патріархом Константинополя після взяття міста турками.

10 листопада 1444 року хрестовий похід західноєвропейських держав, ініційований папою, зазнав страшної поразки під Варною, і вже ніщо не могло стримати турецької навали. У відчаї константино польська влада знов офіційно проголосила унію з Римом у грудні 1452 року, але такі не отримала сподівану допомогу Заходу. Зрештою, під час взяття Константинополя 29 травня 1453 року фальшива унія Церков була похована під попелом та руїнами земного міста, а православна віра залишилася живою та непорушною на спасіння усіх християн.

Молитвами святих Твоїх

Господи Ісусе Христе

помилуй нас!

Амінь

Джерело “Житія святих укладені на Святій Горі Афон. Синаксар. Т.2. Лютий”

Видання здійснена за підтримки Фонду пам`яті Блаженнішого Митрополита Володимира