«Десятиліттями на нас дивилися через російську або радянську оптику. А треба, щоб про нас знали від нас». Цими словами перша леді України Олена Зеленська відкрила 6 жовтня 7-й Міжнародний форум культурної дипломатії в Києві. Для Андріївської церкви вони звучать не як гасло, а як опис нашого щоденного служіння. Ми щодня розповідаємо світові про київське бароко в його рідних стінах.

Того ж дня на форумі говорили про виставку «Сакральні скарби з Києва» в лондонському Музеї Вікторії та Альберта. Її назвали серед найуспішніших прикладів культурної співпраці України зі світом.

Виправити те, що світ нібито знає

Олена Зеленська сформулювала завдання точно: «Мʼяка сила – це не лише розповідати світові про Україну. Це ще й виправляти те, що світ про нас уже нібито знає».

За її словами, ми часто говоримо не з чистого аркуша, а поверх чужої розповіді. Росія привласнювала українське, замовчувала його, викривляла. Почали з простого: у світових музеях змінювали підписи, щоб українських митців називали українськими. Але проблема, наголосила перша леді, значно глибша.

Міністр закордонних справ Андрій Сибіга назвав наскрізною ідеєю культурної дипломатії одне слово: повернення. Повернення митців, памʼяті, історії. «Повернення нашої історії та нашої культури — це наші екзистенційні гарантії безпеки», – сказав він.

Віцепрем’єр-міністерка, міністерка культури Тетяна Бережна окреслила пʼять пріоритетів своєї роботи. Серед них захист культурної спадщини, деколонізація знань про Україну і точність у представленні нашої культури світові.

Лондонська виставка втілює кожну з цих думок.

Сім святинь і двоє врат

Від 14 вересня у V&A вперше у Великій Британії показують сім пам’яток із Національного заповідника «Києво-Печерська лавра». Це твори київських золотарів XVIII століття. Напрестольний хрест 1718 року. Звіздиця Григорія Чижевського 1785 року. Чаша, дискос, ікона, Євангеліє у срібному окладі.

Вони стали поруч із двома парами срібних позолочених Царських врат із Лаври. Одну з них 1784 року створив київський майстер Олексій Іщенко. За радянської влади врата вивезли з монастиря. 1935 року їх продали американському магнату Вільяму Рендольфу Герсту. Згодом їх придбали колекціонери Розалінд та Артур Гілберти.

Нині це єдині відомі такі врата поза православним світом. Деякі з привезених до Лондона речей створили ті самі київські руки.

Проєкт на форумі представили генеральний директор заповідника «Києво-Печерська лавра» Максим Остапенко і старша кураторка колекції Гілбертів у V&A Еліс Мінтер. Виставка виросла з багаторічного дослідження походження врат. Остапенко наголошує: завдяки V&A ця історія постає перед світом як невіддільна частина спільної культурної спадщини Європи.

Чому на це дивиться Андріївська церква

Лаврські святині і наш храм – діти однієї епохи. Андріївську церкву звели за проєктом Бартоломео Растреллі й освятили 1767 року. У ті самі роки київські золотарі карбували срібло для лаврських престолів.

Це одна мова. Мова київського бароко, якою наші предки говорили про Бога. Світла, радісна, урочиста. Сьогодні її чують у Лондоні. А в Києві вона звучить у наших стінах щодня.

Андріївська церква добре розуміє подвійну природу цих речей. Ми водночас музей Національного заповідника «Софія Київська» і діючий храм. Удень тут екскурсії, у суботу ввечері та в неділю зранку – богослужіння. Ми знаємо: пам’ятка, створена для молитви, не може жити тільки як експонат.

Тому важливо, як V&A подає київські святині. Музей говорить про них як про історію відданості, втрати, вигнання і повернення. Чаша лишається чашею для Причастя, навіть за склом вітрини.

Церковна дипломатія, якою ми живемо

Андріївська церква – ставропігія Вселенського патріархату в Києві. Колись тут був кафедральний собор УАПЦ, де служив її Предстоятель. Через наш храм Київ щодня веде діалог із православним світом.

Тому слова Андрія Сибіги про повернення ми чуємо і як церковні. Київ віддавна був джерелом віри для цілого регіону. Його святість століттями видавали за чужу. Повернути Києву його ім’я – справа не лише дипломатів, а й Церкви.

Зберегти, щоб розповісти

Виставка відкрилася під час війни. Під час повітряних тривог зачиняються і музеї, і храми Києва, зокрема й наш. Кожна святиня, яку вдалося зберегти, тепер стає свідченням для світу.

Цього року Лаврі виповнюється 975 років, а заповіднику – сто. Андріївська церква стоїть над Подолом майже три століття і є кандидаткою до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Ми знаємо: спадщину бережуть не лише реставратори. Її бережуть ті, хто розповідає про неї правду.

Генеральний директор Українського інституту Володимир Шейко поставив на форумі нове запитання. Раніше ми питали, що світ має знати про Україну. Тепер маємо питати, як український досвід допомагає світові краще розуміти себе і своє майбутнє.

Київське бароко відповідає на це запитання вже три століття. Воно свідчить, що краса, створена для Бога, переживає імперії, війни й пограбування. І повертається до людей.

Виставку «Сакральні скарби з Києва» можна побачити у V&A до 17 вересня 2027 року, вхід вільний. А тих, хто в Києві, запрошуємо до Андріївської церкви – побачити київське бароко вдома, у живому храмі.