За словами Предстоятеля ПЦУ, трагедія Голодомору — це глибокий духовний виклик для українців, який має впливати на наші сьогоднішні рішення.

Чому пам’ять про мученицький голод — це не просто історія, а урок гідності

Пам’ять, що рятує нас. Чому голодомори – це не лише історія, а наш духовний обов’язок сьогодні. Пам’ять — це місток між поколіннями, між минулим і майбутнім, між тими, хто вижив, і тими, кого вже нема. Коли мільйони наших предків потерпали від Голодомору — штучного голоду, спланованого тодішньою тоталітарною владою — їхня мука не була випадковістю. І сьогодні, у часи нових випробувань, ми мусимо пам’ятати, аби не повторити старі помилки, аби встояти перед обличчям злої сили і зберегти нашу духовну витривалість.

Митрополит Київський і всієї України Епіфаній у своїх помислах і промовах неодноразово звертає увагу: Голодомор — це не лише акт фізичного вимирання. Це духовний виклик. Він наголошує, що тоталітарні режими спробували позбавити українців не лише хліба, але й гідності, мови, рідної віри, культури. «У той час, — каже він, — Ворог намагався знищити не просто тіло, а сам дух нашого народу». І сьогодні, на його переконання, ми стоїмо перед аналогічною реальністю — ворог, який колись панував через страх і голод, нині повертається в іншій формі, але з тією самою жорстокістю.

Для Митрополита Епіфанія пам’ять про голодомори — це не ритуал жалоби. Це духовне паливо, яке живить нашу національну самосвідомість. Він закликає: „Пам’ятати голодомор — означає визнати, що наша свобода не безкоштовна, що наша гідність — це дар і борг одночасно“. За його словами, народ, який забуває свої страшні сторінки, ризикує піддатися новим спокусам зла, втративши здатність розрізняти істинне добро від лукавого.

Митрополит також підкреслює, що колективна пам’ять — це не проста історична пам’ять, а живий дім, в якому мешкає наша ідентичність: «Якщо ми зберігаємо пам’ять про загиблих, ми не дозволяємо Ворогові стерти наші корені — мову, віру, рідну землю. Ми стоїмо на духовному фундаменті, на якому можна будувати справедливу, вільну Україну ».

Сьогодні, в умовах нових загроз, ця пам’ять набуває ще глибшого сенсу. Молитва за мільйони безневинних — це не лише акт жалоби, а конкретний виклик для живих: бути гідними своєї історії, творити майбутнє, в якому свобода, правда й людяність не просто слова, а спосіб життя.

У час, коли голоси минулого звучать болісно, ми повинні у своїх діях відповідати на їхній поклик: захищати нашу землю, зберігати нашу мову й віру, боронити гідність кожної людини. Бо саме на цьому духовному фундаменті може постати справді вільна Україна.

ДЖЕРЕЛО