У євангельському оповіданні про Петра, що ходив по воді за Христом, зіткнення віри та сумнівів виявляються через бурю життя. Ця історія надихає роздумувати про божественну силу, яка надає нам здатність долати нездоланне, і про важливість не здаватися у боротьбі з сумнівами.

Роздуми над біблійним повчальним чудом та значущістю віри

Євангеліє розповідає нам про повчальне чудо, явлене Спасителем для Своїх учнів. Господь наказує апостолам відпливти раніше, а потім Сам йде до них вночі по водах під час бурі. Спочатку учні лякаються, думаючи, що побачили примару. Але коли вони чують голос і впізнають свого Учителя, то Петро, як найбільш запальний духом, каже: «Господи! Якщо це Ти, звели мені прийти до Тебе по воді» (Мф. 14: 28). За повелінням Спасителя і за власною вірю Петро йде назустріч Христові по бурхливих водах, ніби по твердій землі. Але потім, усвідомивши, що відбувається, відчуваючи бурю – Петро починає тонути і просить Господа врятувати його. «Ісус зараз же простяг руку, – каже Писання – підтримав його і говорить йому: маловіре! Чого ти засумнівався?» (Мф. 14: 31).

Це порівняно коротке євангельське читання дає нам багато приводів до роздумів. Першим і найбільш очевидним є саме чудо руху людини по воді. У такий спосіб Спаситель дає Своїм учням – і всім нам! – свідчення особливої божественної влади, яку Він має. Бо для всякого цілком очевидно, що звичайна людина не може йти водами, – та ще й під час бурі! – ніби звичайним шляхом по твердій землі. Отже, ставши свідками такого чуда, «ті, що були в човні, підійшли, вклонилися [Ісусу] і сказали: воістину Ти Син Божий» (Мф. 14: 33). І нам, як духовним свідкам чудесної події, теж належить, разом з апостолами, зміцнитися у вірі через усвідомлення цієї істини.

Якщо витлумачувати євангельську подію алегорично, то бурхливі води нагадають нам про наше власне життя, наповнене різноманітними турботами, скорботою, випробуваннями. І серед цієї життєвої бурі Бог являє нам Себе чудесним чином – Він, Кого не може вмістити небо і земля, на чию велич не можуть дивитися навіть найвищі ангели – приходить до нас, долає відстань природи між Творцем і творінням. Бог стає Людиною, Він наближається до нас серед бурхливих хвиль світу цього, який лежить у злі, щоби зміцнити нашу віру і спасти нас.

І коли ми кажемо «наближається до нас», то мається на увазі не лише історична подія Боговтілення, але також і таємниче наближення до кожного з нас особисто. Адже Той самий Христос, Який йшов по водах в бурю до човна з апостолами – наближається і до кожної людини. Бо, як свідчить Писання, Він «хоче, щоб усі люди спаслися і досягли пізнання істини» (1 Тим. 2:4). Тому Бог перевершує закони природи і являє Себе кожному, хто хоче пізнати Його, так само, як Він перевершує природні закони стихій, коли йде бурхливими водами, ніби твердою стежкою, а потім одним словом зупиняє вируючу негоду.

Коли людина, перебуваючи в обставинах світу цього, ніби здаля бачить Бога – то, як і учні в човні, вона здатна прийняти Його за щось нереальне, за примару чи видіння. Але всякому, хто бажає пізнати істину, Господь відкриває Себе – Він промовляє до нас через Писання і через Таїнства, через науку Церкви і внутрішню благодатну переміну в самій нашій душі. Але умовою того, щоби ми пізнали це божественне одкровення, є наша власна віра.

Маючи так багато повчальних настанов з Євангелія, маючи наочний приклад апостола Петра – і приклад його віри, і приклад його сумнівів, і приклад того, як Христос врятував його від потоплення – маємо все це втілювати в наше власне християнське життя. Щоби сила віри допомагала нам долати нібито нездоланне і вела нас там, де людська сила вести не здатна. І щоби сумніви не руйнували в нас плодів віри. А коли і вдається їм на якийсь час захопити нас – щоби ми не піддавалися відчаю і не здавалися у боротьбі, але зверталися до Бога про допомогу, знаючи, що Він простягне нам Свою руку і врятує нас.