За убієнних всіх і, за кого нема кому вже помолитися
22 червня 1941 року – день, який назавжди закарбувався в пам’яті українського народу
Вікопомний недільний ранок, мирний день обернувся довгими роками страждань для українців. В цей день ми вшановуємо пам’ять загиблих та від щирого серця дякуємо всім, хто повернувся живим. В цей день ми згадуємо про тих, хто так і не повернувся з війни до своєї домівки, люблячої дружини та дітей. Про тих, хто кров’ю відстояв перемогу. Згадуємо про тих, хто прийняв на себе цей страшний удар і про тих, чиї життя були покалічені і зруйновані.
Для України війна 1939 – 1945 рр. – національна трагедія, під час якої українці, позбавлені власної державності, змушені були воювати за чужі імперські інтереси і вбивати інших українців, виганяти з рідних міст. Війна для України не обмежувалася лише бойовими діями та окупацією її сучасної території, а й включала участь українців у бойових діях на всіх воєнних театрах.
За даними українських істориків, прямі людські втрати України у становлять 8-10 млн осіб, загальні демографічні – понад 13 млн. Мільйони людей опинилися в окупації, надалі з тавром «зрадників» прийнявши на себе тягар лихоліття, поки країна збиралася із силами.
В період 1941 – 1945 рр. Україна витримала на собі руйнівну силу обох тоталітарних режимів, жахливі злочини на окупованих територіях України: Голокост, розстріли мирного населення, спалення сіл разом з мешканцями. Тривалий час замовчувались численні злочини комуністичного режиму на нашій землі: розстріли політичних в’язнів у Західній Україні в червні-липні 1941 року, знищення центру Києва восени 1941 року, підрив Дніпрогесу і знищення в Одесі поранених червоноармійців, скинутих у море разом із санітарними машинами.
Запис зі «Щоденника» О. Довженка, запис за 28 листопада 1943 року: «Сьогодні В.Шкловський розказав мені, що в боях загибає множество мобілізованих на Україні звільнених громадян. Їх звуть, здається, чорносвитками. Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться, як на винуватих. «Один генерал дивився на них у бою і плакав», – розповідав мені Віктор».
Письменник Анатолій Дімаров писав: «Коли село звільнили, усіх чоловіків від 16 до 60 років – усіх, аби була нога-рука, а чи сліпий-глухий – неважливо – стали брати до війська. Нас «озброїли» – дали по півцеглини і – «йдіть, спокутуйте вину кров’ю», бо ми на окупованій території були. Мовляв, ви жбурляйте цеглу, а німці нехай думають, що то гранати! Нас 500 душ вигнали на кригу водосховища, …лише 15 уціліли! А під Ізюмом десять тисяч таких беззбройних поклали!»
Таке відбувалося по всій Україні. В «Книзі пам’яті України» є доказ – імена мільйонів полеглих українців. У 250 томах за кожним населеним пунктом подані імена людей. Дати мобілізації і загибелі воїнів указують на дуже короткий бойовий шлях, а за прізвищами бачимо великі родини.
У зруйнованих війною селах, містах і містечках залишалися матері, дружини з малими дітьми, переважна більшість яких ставали вдовами, а діти – сиротами.
Проте серце починає краятись при думці про те, що після перемоги минуло далеких сивих 75 років, а землі України продовжують поливати кров’ю її синів та доньок.
Онуки колишніх бойових побратимів, тих, що воювали пліч-о-опліч, ділили останнє, пройшли разом один важкий шлях до перемоги, тепер спостерігають один за одним через приціл автоматів.
Нехай кожен в цей день у своєму серці вшанує пам’ять українських синів та дочок, які полягли в роки війни:
Пом’яни, Господи, всіх жертв репресій і воєн, усіх, що полягли за волю України, за ім’я Господнє, замучених і убієнних од віку і всіх, за кого нема кому помолитися. Прости їм усі гріхи їх вільні й невільні, даруй їм Царство Твоє Небесне і причастя вічних Твоїх благ і сотвори їм вічную пам’ять.
