У проповіді на свято перенесення мощей преподобного Феодосія Печерського Блаженніший Митрополит Епіфаній звернув увагу на подробицю, повз яку зазвичай проходять. Мощі преподобного перенесли до соборного храму в 1091 році. А ім’я його внесли до місяцеслова лише через сімнадцять років.

Що саме сталося в 1091 році

Ігумен обителі не хотів, щоб мощі великого будівничого лишалися схованими в печері. Монах Нестор Літописець із кількома помічниками таємно розкопав місце поховання. Тіло виявилося нетлінним, хоча від упокоєння ігумена минуло майже двадцять років.

Тоді, як переказує проповідь Предстоятеля, Бог явив Свою волю через видіння чудесного сяйва. Світло бачили не лише ченці, а й мешканці Києва. Єпископ Володимирський Стефан, перебуваючи в Кловському монастирі, побачив сяйво здалеку й вирішив, що перенесення вже почалося, тож поспішив на місце.

Саме перенесення відбулося у переддень Успіння, за участі п’ятьох єпископів та ігуменів київських монастирів. Раку поклали в соборному храмі, з правого боку.

Пауза, яка потребує пояснення

Здавалося б, після такого всенародного прославлення офіційне внесення імені до церковного календаря мало бути справою кількох місяців. Натомість це сталося лише за сімнадцять років — за клопотанням печерського ігумена Феоктиста та наполяганням князя Святополка-Михаїла, у рік заснування ним Михайлівського Золотоверхого храму. Рішення ухвалив церковний собор, а виконав його тодішній митрополит Київський і всієї Руси Никифор.

Причину цієї паузи Предстоятель називає прямо. Митрополити, що прибували з Царгорода, на відміну від місцевих ієрархів, духовенства й народу, не знали життя і подвигів преподобного Феодосія. І не відразу прийняли, що «земля України-Руси може народжувати святих так само, як і всяка країна християнська».

Чому це не історична дрібниця

Канонізація в православній традиції не створює святості, а засвідчує її. Церква не робить людину святою, а визнає те, що вже явлено Богом і прийнято народом Божим.

Тому послідовність тут завжди та сама: спочатку народне вшанування, потім соборне рішення. Випадок преподобного Феодосія показує це з рідкісною виразністю. Народ і місцеві ієрархи знали свого святого одразу, а формальне визнання наздогнало їх через сімнадцять років.

Для київської церковної традиції цей епізод має особливу вагу. Він засвідчує, що київська святість не була позиченою. Вона зростала тут, впізнавалася тут і лише потім отримувала печатку канонічного визнання.

Місце, звідки видно всю цю історію

Андріївська церква належить до Національного заповідника «Софія Київська». Це той самий Київ, у якому в 1091 році несли мощі преподобного, у якому князь Святополк закладав Михайлівський Золотоверхий, у якому митрополит Никифор підписував соборне рішення.

Відстань між цими місцями — кілька кілометрів. Відстань у часі — дев’ять століть. А сюжет той самий: місцева святість, яку врешті визнають усі.