Дванадцять ікон вирушають із Києва до православних громад різних континентів. Освячення ікон у Софії Київській звершив Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній. Це сталося 11 серпня 2026 року, у соборі, з яким Андріївську церкву поєднує спільна доля.

Дві святині одного заповідника

Андріївська церква та Софійський собор належать до Національного заповідника «Софія Київська». Це не адміністративна дрібниця, а спільність історичної долі. Обидві пам’ятки пройшли через музеєфікацію, реставрації та зміну епох.

Софійський собор з ансамблем монастирських споруд внесено до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Андріївська церква — пам’ятка архітектури й водночас діючий храм. З 2018 року вона передана в постійне користування Вселенського Патріархату. Так у Києві з’явилася ставропігія Матері-Церкви.

Тому подія в Софії для нас не є чужою новиною. Це подія в межах того самого заповідника й тієї самої церковної осі.

Апостол Андрій: спільний початок Києва і Константинополя

Церква Константинополя зводить свій початок до апостола Андрія Первозваного. «Повість минулих літ» переказує, як той самий апостол благословив київські гори. Історики сперечаються про походження цього переказу. Але сама пара імен закріпилася в церковній свідомості на тисячоліття.

Андріївська церква стоїть на місці, освяченому цим переказом. Звідси й особлива вага того, що ікони з Києва вирушають у світ. Апостольська місія за визначенням є місією відправлення, а не збирання.

Канонічний вимір: куди насправді їдуть образи

Ікони передають до храмів, монастирів і духовних центрів поза межами України. Це простір, який церковне право називає діаспорою. Тут доречно згадати 28-ме правило Четвертого Вселенського Собору в Халкидоні.

Правило постановляє, що «єпископи іноплемінників вищеназваних областей, нехай поставляються від вищеназваного святійшого престолу святійшої Константинопольської Церкви». Візантійські каноністи Іван Зонара, Феодор Вальсамон та Олексій Аристин тлумачили це правило по-різному. Никодим (Мілаш) у класичному коментарі до правил докладно розбирає ці розбіжності.

Раніше, у 2-му правилі Другого Вселенського Собору, вже було сказано про церкви серед іноплемінних народів. Їх належало керувати за звичаєм, успадкованим від отців. Саме на цій канонічній основі стоїть сучасне піклування Вселенського престолу про діаспору.

Проєкт «12 духовних святинь України» отримав благословення Вселенського Патріарха Варфоломія у Фанарі. Отже українські образи входять у ці громади не самочинно.

Богослов’я образу, а не мистецька акція

Сьомий Вселенський Собор 787 року визначив основу іконошанування. Честь, віддана образові, переходить до першообразу — таким є класичне формулювання цієї традиції. Отже ікона не ілюструє подію, а свідчить про Первообраз.

Через це дванадцять образів не є виставковим проєктом. За плечима Богородиці на них — обрис зруйнованого міста. На одній іконі напис «Боже, збережи Україну», на іншій — «Молитва за військовополонених». Сучасна історія входить у канонічну форму, не руйнуючи її.

Зустрічний рух

Тут варто побачити симетрію. Українські ікони вирушають до громад, що перебувають під омофором Вселенського престолу. Водночас сам Вселенський престол присутній у Києві через Андріївську ставропігію.

Це один і той самий зв’язок, прочитаний з двох боків. Києво-константинопольська вісь не є риторичною фігурою. Вона має конкретні адреси: Фанар, Софія Київська, Андріївський узвіз.

Що це означає для Києва

Освячення ікон у Софії Київській додало ще один пласт до історії цього місця. Тисячу років тут молилися, писали графіті на стінах і зберігали пам’ять. Тепер звідси в дорогу вирушають нові образи. Київ знову виступає не адресатом, а відправником християнського свідчення.