Владність і смирення

Проповідь у день Входу Господнього у Єрусалим 13 квітня 2014 року

Христос посеред нас! І є, і буде!

Дорога з Єрихона до Єрусалима — тяжке випробування. Адже між двома містами значний перепад висот: Єрусалим міститься на кілометр вище рівня моря, а Єрихон — на 250 метрів нижче. Прочани постійно йдуть угору, дорога пролягає через задушливу пустелю… Так само прямували до Єрусалима Господь та Його учні. Однак, кожен крок давався їм значно важче, ніж звичайним прочанам. Адже Господь знав, що йде до святого міста прийняти смерть, а Його учні були нажахані пророцтвом Спасителя, в якому Він попередив їх про все, що там із Ним станеться.

Урочисто вступаючи до Єрусалима, Господь знав, що йде на хресну смерть… Його жертва була добровільною та усвідомленою. Ніщо не змушувало Господа страждати. Ніхто, навіть Його Небесний Отець, не міг змусити Єдинородного Сина стати Спасителем: урятувати людство ціною власного приниження, страждання та смерті.

Владність та смирення… Це парадоксальне поєднання якостей повністю проявилося в Христі Ісусі, Котрий як Цар входить сьогодні до Єрусалима, де Йому належить постраждати.

Наближається свято Пасхи, і Єрусалим повен прочан. Адже, як свідчать історики, на святкування до Єрусалима та околиць збиралося до двох з половиною мільйонів людей. Містами вирують чутки про Ісуса. Кажуть, що Він зцілює сліпих і навіть воскресив із мертвих Лазаря. Багато хто каже, що Він — пророк. Але після воскрешення Лазаря дедалі більше народу визнає Його Месією — Божим Помазаником або царем з роду Давидового, через якого Бог-Яхве спасе Ізраїль від язичників.

До цього часу Ісус Христос уникає відкритого сповідання Своєї месіанської гідності. Як Месію Господа визнавали лише учні, проте й їм бракувало віри та одностайності. Урочисто вступаючи до Єрусалима, Ісус входить до нього як Месія… Разом з Господом іде натовп Його учнів. Гурт учнів складається з декількох концентричних кіл. Найближче до Спасителя коло дванадцяти. Наступне коло — 70 апостолів. Нарешті, за ними — люди, які приєдналися до Спасителя згодом, на шляху до Єрусалима.

Вхід до святого міста — унікальна подія в житті Спасителя. «Від народження в печері, — каже протопресвітер Олександр Шмеман, — до ганебної смерті на хресті поруч із кримінальними злочинцями — все Його життя з нашої людського погляду було суцільною і трагічною невдачею». І лише Вхід до Єрусалима — це момент торжества, момент, коли Господь приймає від народу славу.

На іконі Входу Господнього до Єрусалима зображено два натовпи: ті, що супроводжували Ісуса під час Його подорожі до святого міста, та люди, що вийшли з міської брами назустріч… Сила-силенна людей… Звернутися до такої кількості народу було неможливо, й у Господа залишається єдиний спосіб порозуміння з юрмою: мова священних символів.

Радій від радості, дочко Сіону, — писав пророк Захарія, — торжествуй, дочко Єрусалима: ось Цар твій гряде до тебе, праведний, Який спасає, лагідний, Який сидить на ослиці і на молодому ослі, сині під’яремної (Зах. 9:9).

Як свідчить євангеліст Іоанн, другого дня багато народу, що прийшли на свято, почувши, що Ісус іде в Єрусалим, взяли пальмове віття, вийшли назустріч Йому і вигукували: осанна! благословен, Хто йде в ім’я Господнє, Цар Ізраїлів! Ісус же, знайшовши молодого осла, сів на нього, як написано: не бійся, дочко Сіонська! Ось Цар твій іде, сидячи на молодому ослі (див.: Ін. 12:12-15).

А євангеліст Марк додає ще одну характерну деталь: багато ж людей стелили свій одяг по дорозі; а інші різали гілки з дерев і встелали ними дорогу (Мк. 11:8).

Дороги Близького Сходу щільно вкриває пил. А кинути свій одяг на дорогу — це неординарний вчинок: так в ізраїльській традиції вшановують лише царський сан. До обряду зустрічі царя належить й привітання Ісуса пальмовим віттям. Цією ж царською семантикою сповнений і виголос, яким зустрічають Ісуса: «Осанна!» або «Спаси!».

Як і сьогодні серед християн, ці слова в Ізраїлі були знайомі майже всім. Адже це слова з відомого 117-го псалма, що разом з іншими псалмами щороку виконували під час святкування Пасхи:

Спаси, о Господи! Допоможи. Благословен, хто йде в ім’я Господнє. Благословляємо вас із дому Господнього. Бог Господь і явився нам (Пс. 117:25-27).

Пасху святкували в пам’ять про звільнення Богом Ізраїлю з єгипетського рабства. Тому о цій порі року очікування євреїв на звільнення від іноземного панування посилювалися, а римляни застосовували додаткові заходи безпеки. Поведінка єврейського народу, те, як люди зустрічають Ісуса, свідчить, що вони зараз поклали на Нього всі свої політичні очікування, сподіваючись, що Він поведе їх проти римлян. Складається враження, що ніщо вже не може завадити повстанню й заснуванню держави Месії. Здавалося б, шлях Ісуса вгору, до Єрусалима, тепер завершено, і єдине, Що Йому лишається, — зійти на царський трон. Утім, шлях Ісуса вгору лежить через інше піднесення. Ісуса піднесуть не на земний трон, а на ганебне в очах світу Древо Хреста, Де Він помре з розпростертими та простромленими руками, Що спливатимуть кров’ю…

Європейська традиція передбачає, що цар в їжджає до столиці на коні. Тому доволі поширена версія про те, що вибір осла є промовистим жестом смирення з боку Спасителя. Але таке твердження не до кінця коректне. Тут, найімовірніше, йдеться про культурну відмінність у межах двох різних традицій: Заходу та Сходу. Адже всі прочани, включно з багатіями, які мандрували на колісницях, входили до Єрусалима пішки. Крім того, ставлення до осла на Сході інше, ніж на Заході. Осел на Сході не вважався символом бідності та приниження. Адже в мирний, невійськовий час на ослі мандрували й східні царі…

Символіка Входу Господнього до Єрусалима справді містить у собі певний парадокс. Господь уходить до Єрусалима як Цар. Але натовп, що зараз кричить «Осанна!», через кілька днів кричатиме інші, страшні слова: «Розіпни! Розіпни Його!». Що це може означати? Як можна сприйняти цю метаморфозу в рамках земної логіки? Як зазначає один із найкращих православних богословів минулого століття протоієрей Олександр Шмеман, ми маємо визнати, що «в центрі, в серці християнської віри стоїть, дійсно, життєва невдача, трагедія, земний крах».

«Зійди з Хреста!» — глузуватимуть зі Спасителя, коли Він помиратиме на Голгофі. І ця репліка переслідуватиме й християнство. «Де ваш Бог?» — запитуватимуть християн упродовж історії. «Невже Він не може зупинити зло?» «Невже Він безсилий захистити Свою Церкву?» «Невже Христос, Який є Главою Свого Тіла-Церкви, не здатний звільнити її від тих, хто заплямовує її хітон владолюбством та гординею?»

Якщо молодість сподівається на тріумф, то старість знає: переможні моменти в нашому житті минуть — як мить Входу Господа до Єрусалима, коли Ізраїль віддає Йому царські почесті. Світ, в якому ми живемо, — світ гріха — почався зі зради Денниці. Тому зрада немов у крові цього світу… Вас приймають до того часу, доки Ви уособлюєте владу або асоціюєтесь із нею. Але варто лише віддалитися від неї, варто вам втратити владу — і люди у вас «щиросердно» розчаруються. Ви станете для них звичайною немічною людиною. І ті, хто ще вчора кричав «Осанна!», кричатимуть «Розіпни!».

Хіба не знав Господь, що натовп, який зараз кричить «Осанна», через деякий час пересвідчиться в Його царській «недієздатності» й вимагатиме позбавити Його життя? Хіба не знав Він хитку, нестійку в добрі природу людини?

Знаючи все, Господь входить до Єрусалима самотою. Довкола нього радісний натовп, але Ісус знає, що біля Голгофи, куди Він прямує, лишиться всього кілька людей. Самітність не заважає Господу радіти з іншими, радіти радості інших. Христова самітність не ізолює Його від інших людей. Адже в цій самітності — немає гріха, немає гордовитої величі романтизму… І знову нас вражає це дивне поєднання непоєднуваного: відчуття самітності та любові до інших, внутрішній біль та повна відкритість…

Господь хотів цього торжества напередодні Своїх страждань. «Він хотів, — каже отець Олександр Шмеман, — аби хоча б на якусь мить, хоча 6 в одному місті люди побачили й визнали й проголосили, що справжня влада і сила і слава не в тих, хто отримує її завдяки зовнішній силі та могутності, а в Того, Хто не навчав нічому, крім любові, справжньої внутрішньої свободи і підпорядкування лише вищому і Божественному закону сумління.

Цей вхід до Єрусалима означав розвінчання раз і назавжди влади сили та примусу, влади, що потребує для свого збереження безкінечного самовихваляння. І на декілька годин у Святому місті засяяло царство світла й любові».

Єрусалим було задумано і створено Богом саме для цієї миті. У його браму входили царі та священики, завойовники та прочани, але насправді Святе місто було створене, щоб у нього зайшов Сам Господь… Сум і радість охоплює нас, коли ми сьогодні бачимо Єрусалим… Радість від зустрічі з містом Христа та сум від того, що це місто та його мешканці не пізнали часу свого відвідання.

Однак чи не сумно Господу дивитися на наші душі, де також сяє, але згасає світло Божої присутності? Чи не плаче сьогодні Спаситель над нашою душею так, як колись робив її над Єрусалимом?

Аби пізнати час цього відвідання, привітати Господа пальмовим віттям та зберегти йому вірність у годину страждань, ми маємо ніколи не забувати, що зробив для нас Ісус та якою ціною Він спас нас від загибелі.

Події, описанні в Євангелії, можуть здатися нам далекими, адже нас відокремлює від них і час, і культурна традиція, і наша байдужість, що не хоче помічати страждання інших.

Наприкінці нашої бесіди сьогодні я хочу переповісти історію, що може нагадати нам конкретний зміст слова «спасіння».

Це було в дні громадянської війни, — оповідає митрополит Антоній (Блум). Молода жінка, років двадцяти п’яти, з двома дітьми опинилася в місті, яке зайняли комуністи. Її звали Зоя, і вона була жінкою білого офіцера. Коли б комуністи знайшли її, то неодмінно 6 розстріляли, а тому вона, нажахана усім, переховувалася з дітьми на околиці міста. Глухої ночі у двері постукали. Перелякана Зоя відчинила двері…

– Вас зрадили! — попередила сусідка. — Сьогодні вночі вас поведуть на розстріл. Негайно тікайте!

Зоя подивилася на своїх малих дітей і сказала:

– Але ж я не можу піти! Діти не здужають далеко йти, а, крім того, нас одразу впізнають!

І тоді Наталія (так звали сусідку) раптом виросла в міру того, що Євангеліє називає ближнім, найближчою людиною, готовою все віддати, все зробити для іншого. Вона сказала:

– Ні, вас ніхто шукати не буде, адже замість вас залишуся я, щоб представитися вашим ім’ям.

– Але вас розстріляють!

– Так, але в мене нема дітей.

І Зоя пішла разом зі своїми дітьми, а Наталія лишилася сама в пітьмі ночі. Вона могла щомиті вийти і знову стати собою, врятувати собі життя. Але вона не вийшла… Ми можемо собі уявити, які речі спадали їй на думку, які страшні спокуси її атакували.

«А раптом моя смерть буде даремною? А раптом мене розстріляють, а справжню Зою з дітьми все одно знайдуть і вб’ють?»

Вона не пішла. А коли вранці за Наталією, яка з любові стала Зоєю, прийшли комуністи і повели її на розстріл, мати й діти були врятовані.

Ця історія здається нам фантастичною, але вона цілком реальна. Адже Зою та її дітей добре знав владика Антоній. «Ми пам’ятаємо, якою ціною врятовані», — казала Зоя. И усе своє життя вона та її діти пам’ятали, що їм треба так прожити життя, аби смерть Наталії не була даремною.

Чи спасемо ми свою душу? Чи не заплаче Господь над нею на Страшному Суді? Це залежить від того, чи зможемо ми, подібно до цієї врятованої родини, прожити своє життя, пам’ятаючи, що нас спас Господь Ісус Христос, Який помер заради нас на Хресті ганьби та принижень.

Будьмо ж гідними Його любові, Його милосердя, Його страждань. Не впустимо до серця дух зради. Не забудьмо, що ми визволені від держави смерті ціною крові Боголюдини Ісуса.

Осанна! Гряди, гряди до Єрусалима нашої душі, Господи Ісусе!

Христос посеред нас! І є, і буде!

Олександр (Драбинко), митрополит Переяславський і Вишневський

з видання «Бути вдячним Богові» – К.: Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Володимира