Слово блаженного митрополита Володимира біля святої плащаниці
Стаття розмірковує про смерть, страх, який вона викликає, та таємницю, яка її оточує. Також підкреслюється значення смерті та Воскресіння Христа, яке перемогло смерть і перетворило її на перехід до вічного життя. Роздуми надихнуто словами блаженного митрополита Володимира, виголошеними біля святої плащаниці.
Роздуми про смерть та Воскресіння Христа
Слово Блаженнішого Митрополита Володимира біля Святої Плащаниці
Смерть… Яким страхом овіяна вона і якою таємничістю! Багато, хто пам’ятає і роздумує про неї, досягали висот досконалості, інші, як об скелю на узбережжі, розбивали об факт смерті всі свої людські плани і справи, мрії і найкращі надії. Смерть зрівнювала всіх, незалежно від віку, посади, сильних світу цього і простих приймала в свої холодні обійми. Смерть страшна, і в першу чергу тому, що вона неминуча. Людям визначено один раз померти (Євр. 9,27).
Сьогодні ми стикаємося зі смертю нашого Спасителя. Чи зрозуміла нам ця смерть? — Ні. І це передбачило Божественне Одкровення, коли устами Симеона Богоприїмця в Єрусалимському храмі про Христа говорила Божественна істина: “…ось, лежить Цей на падіння і на вставання багатьох…” (Лк. 2, 34), а апостол Павло у свій час додав, що , як слово про Христа розп’ятого, так і все діло Христове для юдеїв – спокуса, а для еллінів -безумство, для самих же покликаних, юдеїв та еллінів, — Христос, Божа сила і Божа премудрість (1 Кор. 1, 23-24).
Смерть – найлютіший ворог людини. Вона – наслідок гріха, порушення людиною Божественної гармонії. Великою була провина людини і, значить, страшний результат провини – смерть. До пришестя у світ Христа Спасителя смерть була страхіттям, бо за нею наступав вічний морок і відчай. Перемогти це могла тільки надприродна сила. І ось “…так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне” (Ін. З, 16). Христос став людиною, Своєю смертю Він переміг смерть. З тих пір, хоч на землі, як і раніше, є смерть, але на неї ми дивимось інакше. Після смерті Христа смерть стала для нас народженням, переходом в інше життя. Перше наше народження – з утроби матері, друге – через утробу смерті. В першому народженні ми отримуємо життя, в другому народженні також отримуємо життя. Перше народження відбувається в болях і друге народження — в хворобі. В першому народженні людина зустрічається з дійсністю цього світу із сльозами, криком безпорадності, і в другому народженні – ті ж сльози, нерідко відчайдушні крики, стареча немічність. Але такий закон: “…якщо пшеничне зерно, упавши на землю, не помре, то зостанеться одно, а якщо помре, то принесе багатий плід” (Ін. 12, 24).
Болісна і вільна смерть Христа Спасителя — це наше нове народження. “…Я є воскресіння і життя: віруючий в Мене, коли і помре, оживе. І кожен, хто живе і вірує в Мене, не помре повік” (Ін. 11, 25-26). “Бо Я живу, і ви будете жити” (Ін. 14, 19). “…Де Я, там і слуга Мій буде” (Ін. 12, 26). Така Євангельська правда.
З самого початку християнство проголосило віру у безсмертя, і тільки надія на воскресіння дала силу першохристиянській Церкві вистояти в період вогненних випробувань і світити світові, як маяк надії та спасіння, для багатьох мільйонів грішників.
Як Боговтілення, так і надзвичайне приниження й смерть Христа Спасителя, залишається для нас таємницею, але ми твердо знаємо, цілком точно і беззаперечно, що Божественна любов до світу й людей звела на землю Сина Божого, другу особу Живоначальної Трійці. Та ж Божественна любов заради того ж людства і того ж світу вознесла Христа Спасителя на хрест і привела до смерті. Це та любов, про яку Святе Письмо говорить: “любов бо, як смерть, сильна…” (Пісня, 8, 6).
“Немає більше від тієї любові, – говорить Христос, – як хто душу свою покладе за друзів своїх” (Ін. 15, 13). Господь пречудесно проявив цю любов, перевершивши її, бо Він поклав душу Свою не за друзів Своїх, а за грішників усього світу, щоб дати їм вічне життя і дати це життя з лишком (Ін. 10, 10). Христос перетерпів зраду, цькування, побиття, опльовування, хрест, смерть, і вільне поховання для того, щоб звільнити нас, людей, від диявольського рабства, від гріха і від вічної смерті. Він дав нам свободу і вічне життя в Ньому, з Ним і через Нього, Нашого Бога і Спасителя.
Що ж ми можемо принести нині в дарунок Богу, Який людиноподібно будує наше спасіння? Одне й тільки одне — серце, серце, сповнене відданості й любові до Нього, серце, сповнене любові до всіх людей. Прикладом цієї відданості є для нас два таємних учні Христа Спасителя — Иосиф і Никодим, які похоронили Тіло Христове. Йосиф віддав Йому свій новий гріб та плащаницю, Никодим – дорогоцінне помазання. Иосиф Аримафейський, таємничий учень Христа, в момент Його ганебного приниження й суду перед всіма відкриває себе як справжній друг Христа. Він відважився просити в Пилата Тіло Христове. Зрозуміло, що так міг вчинити тільки той, чиє серце було сповнене глибокої любові до Божественного Вчителя. Другий учень – Никодим, який в пошуках істини вночі приходив до Христа слухати Його Божественне вчення. Сьогодні він серед білого дня віддає почесті Христу, не боячись наслідків. Тільки справжня любов могла вигнати з його серця людський страх. Він засвідчив навічно свою істинну любов до Христа Спасителя.
Стоячи сьогодні біля гробу Владики і Безсмертного Царя, дотикаючись до Його святої плащаниці, проймімось, брати і сестри, глибокою сердечною любов’ю до Нього, як Христа й Бога, і, вслухаючись в настанови святого Письма, будемо всім люблячим серцем страждати разом з Ним в ці страсні дні, щоб і воскреснути з Ним. Амінь.