До 10-ї річниці повернення в Україну останків Арсена Річинського
Арсен Річинський — особлива постать в історії Української Церкви ХХ століття. З одного боку, — це видатний теоретик українського церковно-визвольного руху. З іншого — людина стражденного життєвого шляху, святість якої засвідчена нашою Українською Автокефальною Православною Церквою. Однією з головних проблем сучасного українського церковного руху — є брак власної ідеології, а відтак — намагання збудувати наше церковне життя за хибною, московською, матрицею. Цього року минає 330 років з часу російського полону Української Церкви. Входження до юрисдикції Московського Патріархату (1686) стало справжньою катастрофою для нашої Церкви. І не лише тому, що таким чином були суттєво обмежені права нашої Церкви, але й тому що усі ці роки полону Київської Митрополії вона нищилась і нищиться духовно та культурно.
Падіння комуністичної влади та розпад радянської імперії став ніби часом унезалежнення та торжества Української Церкви. Одна за одною почали виходити з-під юрисдикції (просякнутої духом радянщини) РПЦ українські православні парафії. Постав потужний рух за автокефалію. Відродилася за сприяння української православної діаспори наша Українська Автокефальна Православна Церква. Минуло 27 років з часу виходу з-під влади Москви першої православної парафії. І що ж ми бачимо наразі?.. Знахабнілі та цинічні неуки у рясах. Перетворені на торгові «точки» парафії. Духовні школи, освітня вартість дипломів яких вимірюється в «умовних одиницях». Єпископат, який не лише не пише наукових творів, але навіть не читає книг, не володіє літературною мовою, не здатен до ясного викладу своїх думок. І все це, на жаль, вже у межах нашої — формально незалежної від Москви, але залежної від коштів її олігархів — Церкви.
Є якась глобальна несправедливість у тому, що УАПЦ, за відродження якої поклали своє життя новомученники нашої Церкви, існує нині у такому — сумному — форматі. Щонеділі шануючи устами цих святих людей, ми мало не щодня зраджуємо їх пам’ять у своєму житті. Й усе ж саме з цього, зрадженого нами джерела, може прийти дійсне, вже не формальне, а внутрішнє оновлення нашої Церкви. Роль спадщини святого сповідника віри Арсена Річинського тут унікальна. Адже усе життя цієї людини було присвячене винайденню правдивої, не викривленої московщиною, української церковної традиції.
Українському читачеві давно доступний головний текст святого Арсена — «Проблеми української реліґійної свідомости», який було вперше надруковано 1933 р. і декілька разів передруковувався в Україні у пострадянський час (2000, 2002 та 2009 рр). Проте, не зважаючи на всі зусилля спочилого у Бозі Митрополита Мефодія, з благословення та коштом якого з’являлися у світ ці видання, богословська спадщина святого Арсена Річинського досі по-справжньому не затребувана українським священством та широким церковним колом.
Блискучий інтелектуал, людина глибокої віри та відданості Церкві, Арсен Річинський сповна заплатив за кожне слово своїх текстів. Чотири рази його ув’язнювала польська влада (1922, 1925, 1935, 1939). Десятьма роками концтаборів (1939-1949) «нагородила» українського ідеолога окупаційна радянська влада. Безстрокове заслання в Кизил-Ординську область Казахської РСР із забороною повернення до України.
26 серпня 2009 року волею Архієрейського Собору УАПЦ під проводом Блаженнішого Митрополита Мефодія було прийнято рішення зарахувати сповідника віри Арсена Річинського до лику місцевошанованих святих. Це рішення нашої Церкви безумовно мало історичне значення. Утім, як це завжди буває, було критично сприйняте деякими церковними діячами. Не обійшлося і без публічних звинувачень у спробі здобути політичний зиск з канонізації, використовуючи її як спосіб популяризації певної світоглядної позиції (на що прозоро натякав у своїй публікації «Підводні рифи канонізації» колишній ієрарх УАПЦ, а нині неприєднаний член УГКЦ Ігор Ісіченко).