«Мовчу, слухаю…»

До мене часто приходять священики. Одні – із зворушливими дарами, наприклад, продуктами з «Панахидного набору». Інші – з ідеями, порадами.

Вчора старанно, не без інтересу вислухав критичний монолог на свою адресу від одного священика. Батюшка наполегливо радив мені проголосити автокефалію і таким чином об’єднати Українську Церкву. При цьому він сам вже встиг скуштувати солодкість «автокефального буття» в Київському Патріархаті. Питаю його: “А навіщо ж ви в такому разі прийшли до нас? У відповідь – правильні, продумані слова про трагедію поділу і значенні, яке має для місцевої Церкви євхаристійне спілкування з повнотою Православ’я. «Ось і я, батюшка, – відповідаю своєму відвідувачеві, – теж хочу, щоб майбутній статус нашої Церкви був отриманий без загрози для єдності Церкви і розриву спілкування».

Сама ідея автокефалії Української Церкви цілком прийнятна. Питання тільки в тому, як, коли і з ким втілити цю ідею в життя. В юні роки люди не розуміють важливості того, як саме ми набуваємо сподівань… А мені, старому, потрібно тримати в голові думку про кошти, щоб гріховне “як” не перекреслило всю благість мети.

Не можна провокувати новий розподіл. Потрібно купувати і статус, і тих, хто відокремився, не провокуючи новий розкол, не підштовхуючи нікого до відходу. Хороша річ автокефалія, та тільки все в Церкві має робитися по любові та благими засобами.

Приходять «гінці» і з іншого табору… І теж вчать мене, старого, життя. Ось вже в кожному будиночку – свій гномик. Мовчу, слухаю. Навіть не намагаюся пояснити очевидне: автокефальний статус – це не розкол.

Здавалося б, що може бути простіше: Церква поза політикою. Але ні: кожен намагається інтерпретувати це «поза політикою» на свою користь. для одних політика – це поминання імені Патріарха. Для інших – сама назва нашої Церкви, де присутнє слово «українська». «Яка Україна? Не було такої і не повинно бути!». Як же гірко чути ці слова з вуст своїх співвітчизників, від людей, народжених на українській землі. Так і хочеться сказати: “Немає ніякої України? Чому ж ти, мій друже, досі тут, а не там, де твоє серце? Чому не хочеш переїхати туди, де все настільки мило твоїй душі?”.

Стримуюся, мовчу, сподіваючись, що і ці діти нашої землі свого часу прозріють і згадають, хто вони і звідки родом. Та й знаю, прекрасно знаю, чому вони не хочуть переїжджати до Москви, в Росію. Адже там їм моментально розкажуть, що вони «хохли», «малороси».

Москва церковна багато в чому стоїть на голову вище Києва. Там богословські школи, там інтелектуальна традиція, там найбільше – книг, ідей, концепцій, богословських гуртків і думок. Але є в московському церковному середовищі й щось таке, з чим вкрай важко примиритися людині української ментальності.
Завдяки властивому місцевому менталітеу чиновшануванню там історично склалися абсолютно інші відносини між кліром і єпископом.

Ми звикли до певної відкритості та демократизму в стосунках між єпископом і священиком, настоятелем і підлеглим йому кліром, священиком і мирянами. До мене приходять і автокефалісти, і русофіли і дорікають мене, їх правлячого єпископа, в тому, що мої погляди недостатньо патріотичні або церковні. І я сиджу і терпляче слухаю їх,  оскільки це – Україна, оскільки тут така традиція, такий менталітет. А в Москві подібне просто немислиме. Там за такі «зрозумілі» речі священик міг би довічно позбутися і свого місця, і самої можливості служити, не кажучи вже про нову можливість відвідати єпископа.

Митрополит Володимир (Сабодан), 2008, Особисті записки

ВІЧНА ПАМ`ЯТЬ!