
Полтавські розвідники розповідають про війну: «Якщо Бог існує, то він одягнений у форму ЗСУ»
П’ятеро розвідників на кілька днів приїхали до Полтави. Їхній автомобіль «посікло» мінами, але волонтери «Полтавського батальйону небайдужих» знайшли для них новий. Уже на ньому вони поїдуть далі виконувати бойові завдання.
Для них війна розпочалася у 2014 році, коли росіяни окупували Крим й частину Донецької та Луганської областей. У перший день повномасштабного вторгнення військовослужбовці прибули до військкоматів й пішли захищати Україну у складі розвідувальної групи. Вони прийшли з різних галузей, але сьогодні їх об’єднує бажання зберегти незалежність.
ЗМІСТ та відеооператор Іван Підгайний розпитували військовослужбовців про захист та майбутнє України. Їхні обличчя ми показуємо з дозволу військовослужбовців.
«Ми дуже багато платимо у цій війні»
Військовослужбовець територіальної оборони Полтавського батальйону, командир розвідувального взводу Роман Костенко в цивільному житті був помічником архієпископа Полтавського і Кременчуцького Федора й дияконом, але попри це має бойовий досвід з 2014 року.
Революція Гідності, перша хвиля мобілізації після початку війни у 2014 році, захист країни як прикордонного командира швидкого реагування й служба до 2018 року. Роман Костенко був уцерковленим й ходив до храму, тому коли повернувся до цивільного життя допомагав у соборі. Потім владика Федір запропонував стати його помічником, бо він працював юристом. Так воїн отримав дияконське свячення, а віра в Бога допомагає тримати стрій:
«Нещодавно, поки ховався із хлопцями втрьох ховалися в одному окопі, читав 90-ий псалом. Іншого варіанту не було, тільки сподівався на допомогу Бога та Божої Матері».

Новий етап війни для розвідника розпочався з того, що 24 лютого йому зателефонувала мама, яка живе в Миргороді. Вона сказала, що їх бомблять. Він перевірив у медіа повідомлення й зрозумів, що росіяни почали повномасштабну війну. Того дня у Свято-Успенському соборі відбулася нарада з волонтерами та духовенством. Після цього Роман Костенко пішов до військкомату:
«Пішов до тероборони. Були великі черги, але 24 лютого люди, які хотіли, встигли стати до лав ЗСУ. Ми виконуємо певні завдання згідно з нашою специфікою».
Пасинок розвідника нині перебуває в Маріуполі у складі десантно-штурмової роти морської піхоти, тому родині доводитися хвилюватися вдвічі більше:
«Війна зробить нас тільки сильнішими. В українців прокинувся дух воїна, дух козацтва, кров у наших жилах дала про себе знати. Химера, що до нас прийшла, рано чи пізно згине. Україна ще стане світовим лідером. Ми багато платимо у цій віні. Це будуть жертви, їх вже багато. Ми маємо цей шлях пройти».

«Усі хочуть воювати, але не хочуть служити»
Військовослужбовець, розвідник Юрій Крижберський – доброволець першої хвилі мобілізації. Звільнився у 2018 році, а цьогоріч 24 лютого знову став до лав ЗСУ:
«Спочатку подумав, що це грандіозні навчання. Коли дізнався новини з Миргорода про те, що нашу авіабригаду обстріляли, зрозумів, що це вже не просто війна, а дещо масштабне. Перш за все почав думати, як знайти безпечне місце для родини і як швидко потрапити до військ. Я звернувся до нашого військового комісаріату, який дав мені направлення. У той же день звернувся до нашої військової частини, яка одразу знайшла наш батальйон територіальної оборони, у який я і пішов».


Розвідник каже, що після спаду запалу 2014 року, армія поверталася до радянських звичок. Було чимало «уставщини» й української паперової армії. Стосовно бойового духу, то у бійців не було іншого вибору:
«Ми або зараз виборюємо свою державу, ставимо жирну крапку і народжується нація небайдужих людей, яка створюватиме державу для комфортного життя, або нас тоді просто не стане. Тому в нас усі брат за брата. Тут просто без варіантів».

Окрема подяка від військових – усім волонтерам. За їхньої допомоги питання із придбанням тепловізорів та біноклів вирішуються не за дні, а за години. Вони дуже допомагають й за це військовослужбовці їм дякують за кожної нагоди, адже вони дають їм задачу й за кілька годин вони повідомляють, де це можна забрати.
Юрій Крижберський каже, що до ворогів жодного співчуття в українських захисників немає, адже дії окупантів в Україні – за межею людяності й можливості зрозуміти їхні вчинки. Прощення також не буде. За кожним військовим стоять ті, хто чекає його вдома. Для Юрія – це діти, дружина й мама, і опісля він хоче повернутися до цивільного життя, продовжувати працювати у сфері фінансів та ІТ й жити:
«Наші родини не думають про 52 долари добових. Наші родини чекають повернення з перемогою. Важко їм доводиться, але війна, що тут скажеш. Повернуся. Ситуація така, що мені простіше не йти з армії. Як тільки залишиш на пару років ситуацію, знову починається війна. Тому деякий час я ще послужу. Переконаюся, що вони знесилилися остаточно. Інколи буває ситуація, що навіть за теорією вірогідності всі не могли вийти, але вийшли. У такі моменти розумієш, що за нас вся країна молиться. Коли повертаєшся, розумієш, що це не просто удача. Мабуть, якщо Бог існує, він носить форму ЗСУ».

«За що вони воюють? За мікрохвильовку?»
Для старшого сержанта розвідувального взводу Анатолія Головченка війна розпочалася 3 березня 2014 року. Тоді він пішов до військкомату й звідти потрапив до добровольчого батальйону «Айдар». Влітку 2014 під час бою потрапив у полон, разом з Юрієм Крижберським. Після обміну опинився в госпіталі й ще два роки після полону воював. З початком повномасштабної війни знову пішов захищати країну.
«Багато хто не вірив, але я завжди знав, що війна буде. Я завжди говорив, що треба готуватися, думати про це. Для мене це не було несподіванкою. Звичайно я не хотів цього, але був готовим. Як і багато чоловіків та жінок, 24 числа я зібрався та вирушив. Ми, як розвідувальний взвод, повинні виконувати завдання. Це фізично і морально важка робота. Та я вже був підготовлений, бо у 2016 та 2017 роках служив у одному з окремих розвідувальних батальйонів».

Анатолій Головченко має дві вищих освіти, одна з них богословська. У мирному житті був членом Української Церкви Християн Віри Євангельської. Як християнин, він намагається ставитися до ворога просто як до ворога, якого треба знищити, й приборкує ненависть до окупантів:
«Це дуже підступний, гидкий ворог. Вони були завжди такими. Тому їх треба знищувати, з ними не можна домовитися, їм не можна вірити. Я гадаю, що це звичайна чоловіча гідність. Тому що чоловік має залишатися собою і доводити це чимось. Зараз саме час, коли кожен може показати, хто він. Для мене неприпустимо ховатися або їхати в інші міста. Як чоловік, я вважаю, що повинен захищати свою країну, мову, прапор, гімн, дружину та дітей».
Розвідник говорить, що після 24 лютого вся країна згуртувалася надто сильно, тому змін у державі не уникнути. На собі військовослужбовець відчув це, коли перед відправкою на місце дислокації стояв в «Епіцентрі» і щось купував. До нього підійшли двоє хлопців й сказали, що заплатять самі. Вони допомогли придбати необхідні речі без прохань. Анатолій каже, що таких багато людей:
«Під час війни, окрім сплесків патріотизму та ентузіазму, завжди є пригнічені настрої. Це нормально, вони є у всіх. Ця навала, яка до нас прийшла, за що вони воюють? За мікрохвильовку чи халат для дружини?. У них немає ідеї, немає патріотизму. У їхніх головах тільки пропаганда Соловйова, яка дуже швидко минає, коли вони приїжджають сюди. Нам же не треба панікувати, впадати у депресію. Потрібно вірити й робити те, що ти можеш. Кожен на своєму місці: військовий – воює, цивільний – робить свою роботу».

«Вони для мене як були вороги, так і залишилися»
Майстер-сержант, головний сержант розвідувального відділення Олександр Толмачов – військовослужбовець із вислугою 22 роки. Раніше служив у Державній прикордонній службі України, у підрозділі спеціального призначення. Для нього війна розпочалася 16 травня 2014 року й служив він до 2021 року:
«У мене була родина: жінка з восьмимісячною дитиною. Так склалося, що коли я пішов на війну, жінка покинула мене. Я повернувся у пустий дім. У моєму житті була тільки служба і держава. Потім звільнився через хворобу батька. 24 числа о п’ятій ранку прокинулися від гулу літака. Почав обдумувати, що робити. Зателефонував знайомими прикордонниками. Усі наші угруповання були розбиті. До Харківщини, мого місця дислокації, не міг дістатися. Через знайомих зв’язався із нашим командиром. Після чого приїхав сюди, до батальйону».

Розвідник каже, що традиції й державні цінності стали невіддільною частиною його життя, адже з дитинства він знав ціну незалежності України. З 1998 року він служить у війську й каже, що наша армія сильна навіть попри те, що багато колишніх військових та державних керівників не давали їй бути величною.
Найбільше воїн хоче, щоб побратими були живими й служить для перемоги, щоб повернутися додому й займатися землеробством:
«Я люблю працювати на землі. Як повернуся, то займатимуся. Тато землероб, люблю землю. Мені це подобається. А ще дуже хочу подякувати всьому українському народу, який відгукнувся. Вони нам дуже допомагають. Що у 2014 році вони допомагали, що зараз. Люди віддають останнє, що в них є. А росіяни, вони для мене як були вороги, так і залишилися, а після Бучі інших міст трохи більша злоба на них і все».

«Українська армія робить все, що може, і навіть більше»
Солдат розвідувального взводу батальйону територіальної оборони Полтави Віктор Передерій у 2014 році навчався у технікумі. Потім три роки служив за контрактом, але в АТО так і не потрапив. Для нього новий етап війни розпочався 23 лютого. Йому зателефонували з військкомату і сказали, що необхідно прибути о восьмій ранку:
«О шостій ранку, коли прокинувся, почув військову сирену. Зрозумів, що вдруге почалася війна. Зібрав речі й прийшов до військкомату. Я розумів, що війна була і буде. Вона не закінчиться, поки росія існуватиме на карті світу».

Віктор Передерій цікавиться історією й досліджує події, що відбувалися на території держави:
«У школі ми вивчаємо історію. Уже минуло 800 років після розпаду Київської Русі. Кожні 50 років кацапи йдуть на нас війною. Можна говорити, що війна триває вже 800 років. Вони заходять на наші землі, ми їх відбиваємо. Після чого вони нарощують свій військовий потенціал до наступного разу. Вони завжди воюють. Російська федерація завжди хоче отримати якісь землі. Вони не вміють і не люблять працювати. Вони живуть завдяки корисним копалинам, які видобувають, або мародерству. Вони постійно приходять на територію, завойовують її і їдять те, що там є».
До військових дій розвідник працював механіком з випуску автомобілів «швидких». У його родині воював дід у Другій Світовій війні, тепер й сам Віктор стоїть за незалежність України:
«Українська армія робить все, що може, і навіть більше. Не тільки наша армія, а й наші волонтери. Росіяни думали, що напали на армію в 150 тисяч. Вони напали на всю країну. Вони не розуміють, яку відсіч вони отримають. Уся країна робить все для перемоги. Найбільший спогад – це обстріли. Було те, коли в перші дня, коли люди прийшли. Ми робили блокпости, приїжджали голови громад, копали окопи. Це було вражаюче. За час контракту я не дуже бачив таку поміч».

Віктор Передерій каже, що незалежність в українців на генетичному рівні, звідти й патріотизм. Його здобувають не через книги, а через культуру, оточення й мову змалечку. Якщо немає генетики, це не здобудеться книжками просто так. Військовий вважає, що доля нашої країни сьогодні в наших руках:
«Дуже велика подяка західним партнерам, але країну потрібно будувати самим. Потрібно йти на вибори. Потрібно ретельно вибирати тих аналітиків, яких слухаєш. Зараз з’явилося багато некомпетентних людей, які не служать у війську та не мають ні військової освіти, ні достовірних джерел інформації. Але вони кожен день, на всіх телеканалах розповідають, що робити військовим. Потрібно думати й вибирати. Думати – найголовніше. Якщо ми будемо думати, у нас все буде в Україні».
Військо невтомно підтримують українці та волонтери й це додає їм сил у боротьбі. Для того, щоб продовжувати забезпечувати наших військових найнеобхіднішим обладнанням, потрібні кошти.
Усі охочі можуть зробити внесок на підтримку української армії переказом на картку: 5168745030457979 (Валентин Бубнюк).
Якщо ви хочете, щоб ваші кошти витратили на конкретну цінну річ вказуйте в призначенні платежу назву «тепловізор», «автівка», «дальномір».