Православні Церкви світу діляться на дві категорії: автокефальні (або повністю адміністративно незалежні) й автономні (глава такої Церкви обирається місцевим єпископатом, але потребує затвердження з боку Церкви-Матері). На сьогодні існує 14 Православних Церков, чий автокефальний статус визнаний усім православним світом. Це чотири древніх східних Патріархати (Константинопольський, Олександрійський, Антиохійський, Єрусалимський), а також Помісні Церкви Росії, Грузії, Сербії, Румунії, Болгарії, Кіпру, Греції, Польщі, Албанії, а також Православної Церкви Чеських Земель і Словаччини.

Української Церкви, на жаль, серед цього списку загальновизнаних (або, як ще часто кажуть: канонічних) автокефальних Православних Церков світу немає. Як немає Української Церкви і в іншому списку — Православних Церков, які знову-таки спільно визнаються православним світом як автономні. Наприклад, Фінська (у складі Константинопольської Церкви) або Синайська (має один монастир Святої Катерини і його подвір’я і входить до складу Єрусалимського Патріархату).

У чому ж справа? — запитає мене читач, якому добре знайомі такі назви українських церковних структур, як “Українська Православна Церква Київського Патріархату” або “Українська Автокефальна Православна Церква”. Справа в тому, що обидві ці структури світовим православ’ям, на жаль, не визнаються. Церковний світ — світ особливий. Тут ніхто і нікуди не поспішає. А до порушень древніх канонічних процедур, навіть якщо жити по ним сьогодні надто складно, — ставляться з великим упередженням.

“Коли ж, нарешті, буде визнана українська автокефалія?” — вирішив поквапити грецьких ієрархів у Константинополі один український політик. І отримав вичерпну біблійну відповідь: “У Господа один день, як тисяча років, і тисяча років, як один день”.

А УПЦ? — запитає нас читач, який уже чув, що одна з трьох православних юрисдикцій в Україні визнається Помісними Православними Церквами. А тому— тут наш читач робить якесь логічне припущення — має у світовому православ’ї якийсь “статус”. Припущення не позбавлене сенсу. Адже, якщо ви безкоштовно граєте на полі гольф-клубу, то ви, скоріше за все, член гольф-клубу. Так-то воно так. Та не зовсім. Адже й у гольф-клубі є свої різновиди членства: індивідуальне, сімейне, корпоративне, абонемент на гольф тощо.

Українська Православна Церква дійсно перебуває в спілкуванні із загальновизнаними (канонічними) Помісними Православними Церквами світу. Але наше членство в “православному клубі” має не індивідуальний, а сімейний або, якщо завгодно, корпоративний характер. Подобається нам це чи ні, але жодного особливого статусу в сучасній Українській Православній Церкві у структурі світового православ’я немає. Нас дійсно визнають, але не як окрему автокефальну або автономну Церкву, а як складову Російської Православної Церкви. Іншими словами, як сукупність єпархій Московського Патріархату в Україні. (Свого часу нинішній Константинопольський патріарх так і написав Митрополиту Володимиру: «Ваша Церква це сукупність єпархій Російської Церкви на території України».)

Від днів вічних до вчорашнього. Останній день листопада був багатий на новини, що стосуються українського православ’я. Спочатку новинна стрічка зарясніла заголовками на кшталт: “РПЦ офіційно визнала УПЦ незалежною церквою”. Потім російські ЗМІ — в один голос і з явним задоволенням — повідомили, що “Філарет просить РПЦ про помилування”. Нарешті, ввечері стало зрозуміло, що в листі глави УПЦ КП на ім’я глави РПЦ містилося прохання не про помилування, а про скасування «всіх рішень, у тому числі про погрози і відлучення… заради досягнення Богом заповіданогомиру між єдиновірними православними християнами і примирення між народами ». І вже зовсім пізно, із заяв прес-центру Київського Патріархату, стало ясно: з точки зору цієї Церкви базою для можливого об’єднання в майбутньому може стати тільки автокефалія. Не автономія, не «незалежність в управлінні з правами широкої автономії”, а саме автокефалія.

Google — страшна річ. І був би Google людиною, дружити з таким цікавим і пам’ятливим створінням було б майже неможливо. Кому потрібен друг з такою пам’яттю? .. До чого це я? Справа в тому, що суперечці про те, яким має бути канонічний статус Української Церкви, трохи менше ста років. Питання малобутивирішеним 1918 року на Всеукраїнському Православному Церковному Соборі, зібрати який вдалося завдяки величезному бажанню “українофільських” церковних кіл і мудрої пастирської позиції Всеросійського Патріарха Тихона. На тому Соборі, на жаль (останнє слово, здається, переслідуватиме нас протягом усього тексту!), Компромісу досягти не вдалося. Делегати Собору спочатку були налаштовані на проголошення автокефалії. Але пізніше, коли Митрополитом Київським і Галицьким був обраний переконаний великодержавний шовініст Антоній (Храповицький), — автокефально налаштованих делегатів під приводом “довиборів” просто усунули від участі в роботі Собору. Інакше кажучи, просто “випхали” в розкол.

Нова проросійська соборна більшість прийняла рішення, що Українська Церква повинна залишитися в юрисдикції Московського Патріархату, але має будувати своє життя “на засадах автономії”. Рішення було належним чином оформлене (див.: “Положення про вище тимчасове управління Православної Церкви на Україні” від 26 червня (7 серпня) 1918 р.). Патріарх Тихон визнав це рішення, але через згодом все повернулося, як і було: перемогла тенденція централізації церковного життя, а про затверджені Собором “засади автономії” ніхто вже й не згадував…

Навіщо я про це пишу? Справа в тому, що ця історія ілюструє, що “нові статуси”, які надає Українській Церкві Москва, забуваються нею у першому слушному історичному випадку… Де зараз благословенна Патріархом Тихоном українська церковна автономія? “Москва дарувала, Москва ж і забрала!” А тепер згадаємо про новину, яка облетіла українські електронні видання вчора: “РПЦ визнала незалежність УПЦ”. “Це як? Насправді?” — надсилали мені вчора повідомлення журналісти, які не розуміються на канонічних тонкощах. Кумедно, але самі творці медіа-міфів моментально починають плутатися в сутності, щойно мова заходить про Церкву. Тут, напевне, спрацьовує інстинкт довіри до Церкви. А й справді: думати, що церковні люди можуть захищати і просувати церковні інтереси, підміняючи реальні інформаційної фальш-панеллю, якось не хочеться… На жаль, друзі, в сучасному світі і це можливо.

А тому завжди намагайтеся розрізняти, де йдеться про Церкву (як про містичне тіло Христа, позначаючи яке, ми використовуємо велику літеру) і церкви (з малої літери, яку ми використовуємо, описуючи конкретний соціальний колектив, що складається з таких самих, як і ми, немічних грішних людей).

Отже, що змінилося в статусі Української Православної Церкви 30 листопада, коли в Москві відбувався Архієрейський собор РПЦ? Звернувшись до документів собору, переконаємося, що йдеться про внесення змін до Статуту РПЦ. Якщо раніше про УПЦ йшлося в розділі “Самокеровані Церкви”, то тепер, щоб “наголосити на особливому статусі УПЦ”, їй буде виділена окрема глава в Статуті РПЦ.

Як відомо, в романах є головні й другорядні персонажі, про яких у тексті згадується побіжно, часто у фоновому режимі. А що буде, якщо помістити всі відомості про такого “неголовного” персонажа в окрему главу? Чи стане такий персонаж, так би мовити, головнішим? Згоден, аналогія не зовсім коректна. Та й сама ідея — прописати права і обов’язки УПЦ в окремому розділі — цілком логічна і не може викликати жодних сумнівів. По-перше, УПЦ дійсно не лише самоврядна Церква, а й Церква, яка є незалежною і самостійною в своєму управлінні з правами широкої автономії. По-друге, прописавши її статус в окремій — “Українська Православна Церква” — главі Статуту РПЦ, можна таким чином виділити її унікальний статус. Ось тільки статус цей має суто внутрішнє значення. Адже він описується не в Статуті Помісних Православних Церков світу (до речі, адже і Статуту такого немає: все Помісні Церкви живуть сьогодні за своїми національними квартирами-статутами), а в статуті Російської Православної Церкви. Але ж якщо статус Церкви А регулюється Статутом Церкви B, то говорити про те, що Церква А є “незалежною”, — очевидне перебільшення? Чи не так?

І ще: виявляється, одягнувшись в конкретне соборне Визначення, пропозиція Блаженнішого Митрополита Онуфрія (викласти статус УПЦ в окремому розділі Статуту РПЦ) обросла доповненнями, які, зі слів експертів, “вперше за багато років чітко звужують самостійність УПЦ в межах РПЦ/Московського Патріархату”.

Не перевантажуватиму читача технічними подробицями, які він і без моєї допомоги може знайти в експертному коментарі порталу “Релігія в Україні”. Зауважу лише кілька головних моментів, які тепер сформульовано в Ухвалі таким чином, щоб за можливості розширити канонічний вплив на українське церковне життя Російської Церкви.

Момент перший. Статут Української Православної Церкви відтепер затверджується її Предстоятелем та схвалюється Патріархом Московським і всієї Русі (пункт 3 соборного Визначення). “Ніколи раніше, — пише в своєму коментарі” Релігія в Україні”, — РПЦ не мала схвалювати Статут УПЦ, такого пункту в статуті РПЦ не було. У Статуті УПЦ записано, що він затверджується Собором УПЦ, і все. Тепер потрібно обов’язково отримувати схвалення в Москві. При цьому виникає природне запитання: якщо центр управління УПЦ знаходиться в Києві, як на цьому наполягає митрополит Онуфрій, підтриманий Архієрейським Собором РПЦ, чому Статут УПЦ повинен проходити процедуру схвалення в Москві?” Розумію можливу реакцію читача: Статут УПЦ затверджується і схвалюється… Та яке все це має відношення до справжнього християнського життя? Має! Як рекомендують порядні юристи своїм клієнтам — “панове, читайте статутні документи!” Адже те, що сьогодні здається формальністю,завтра може стати причиною непорозуміння, а то й конфлікту. Висновок безсумнівний: найпростіший спосіб уникнути конфлікту завтра — це уважне ставлення до таких документів, як Статут, сьогодні.

Момент другий. Згідно з Постановою, відтепер вимагають подальшого затвердження з боку Архієрейського Собору РПЦ всі рішення УПЦ, що стосуються освіти та скасування єпархій, а також щодо визначення їх територіальних кордонів. Чи критичне для українського церковного життя таке рішення? Ні. Йдеться про формалізацію в статуті РПЦ традиції, яка мала місце й раніше. Але чи можна вважати таке рішення таким, що розширює незалежність УПЦ? Сумнівно. Швидше навпаки, канонічні права УПЦ тут звужені.

Момент третій. Пункт 10 визначення говорить: “Рішення Помісного і Архієрейського Соборів є обов’язковими для Української Православної Церкви”. Тут все логічно. Раз Українська Православна Церква — це складова Російської Православної Церкви, то рішення соборів останньої повинні мати для УПЦ обов’язкову силу. Але й у цьому пункті є свої історичні нюанси. “Раніше, — читаємо в коментарі порталу «Релігія в Україні», — багато рішень московських соборів, виходячи з місцевої ситуації, систематично ігнорувалися і не виконувалися в УПЦ. Тепер відкривається нова інтрига у відносинах між РПЦ і УПЦ”. Тут знову-таки цілком зрозуміла логіка Московського Патріархату, який бажає чітко регламентувати права і обов’язки своєї “невід’ємної складової частини”. Але не зрозуміло інше: де тут розширення прав УПЦ?

У своєму житті я зустрічав лише кілька людей, які люблять читати церковні статути і знаютьсяна них. І цей текст вочевидь не для них… Тому не перераховуватимудалі конкретні приклади, де соборне Визначення швидше звужує, ніж розширює канонічні прерогативи Предстоятеля та єпископату… Кому це буде потрібно, може поглибити свої знання в цій специфічній сфері, ознайомившись з коментарем, який ми кілька разів цитували вище.

А тепер кілька слів для тих, хто вважає, що всі ці “статутні” проблеми мають цікавити винятково “церковних функціонерів вищої ланки”: митрополитів, архієпископів і єпископів, словом, одних тільки “владик”. Я мушу вас попередити, друзі: є в новому доповненому Статуті РПЦ і пункт, що стосується “простих прихожан”, які не розбираються і не хочуть розбиратися в тонкощах єпископської субординації: хто кому “владика” і якою мірою…

Маю на увазі нову норму, яку відтепер закріплено в Статуті РПЦ: “Ім’я Предстоятеля поминається в усіх храмах Української Православної Церкви після імені Патріарха Московського і всієї Русі”. Тут “все по-чесному”. Якщо твоїм Патріархом є Патріарх Московський, то будь ласка, возноси його ім’я під час богослужіння. Але, як ми знаємо, в Україні сьогодні існують храми, духовенство яких поминає на богослужінні ім’я свого безпосереднього правлячого архієрея і Предстоятеля УПЦ. (А якщо мова йде про київські парафії, то тільки Блаженнішого Митрополита Онуфрія, який водночас є і головою нашої Церкви, і правлячим архієреєм міста Києва). Робиться це задля “світу церковного”. Ні для кого ж не секрет, що з початком війни на сході нашої країни в деяких громадах УПЦ віруючі стали просити духовенство про те, щоб ім’я Патріарха Московського за молитвою не приносили.

“Поминайте Митрополита Онуфрія, а Патріарха — поки не потрібно”, попросив мене якось прихожанин. І я навіть не запитав його, чому”. Відповідь мені була і так відома: адже я сам бачив, як після початку війни на Донбасі в київських храмах парафіяни виходили з храму, ледь почувши слова “Патріарх Московський”. Я не запитав “чому?”, але дозволив собі вказати своєму співрозмовнику, що всі ми — і він, і я, і Патріарх Московський разом з усіма іншими православними людьми — становимо Єдину Православну Церкву. “Я прекрасно вас розумію, — відповів мій співрозмовник, — але зрозумійте і ви: щоб не втратити таких, як я, вашій Церкві потрібно, щоб хоча б у деяких храмах УПЦ поминали тільки нашого Київського Митрополита”.

Так ось, якщо тепер заради миру в приході священик УПЦ поминатиме за богослужінням тільки ім’я Предстоятеля УПЦ, він автоматично стає порушником Статуту РПЦ. Однак в інших Помісних Церквах ім’я Предстоятеля Церкви поминається тільки на архієрейському богослужінні, а в парафіях поминають лише ім’я свого єпископа…

Отже, як ми з вами змогли переконатися, новина про те, що “РПЦ визнала незалежність УПЦ”, звучить ще трохи фантастично. Залишається молитися про те, щоб у майбутньому такі новини впадали нам в очі. Але не як медіа-інтерпретації, а як новина про справжню, реальну подію.

Олександр Драбинко, митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський