Проповідь на день пам’яті
св..ап. Андрія Первозванного
13 грудня 2014 року

Христос посеред нас! І є, і буде!

Київ та Єрусалим… Розмірковуючи над їхніми історичними долями, можна виявити чимало спільного. Рим, Константинополь, Олександрія, Антіохія… Захищаючи свій авторитет та канонічне достоїнство, ці церковні кафедри нерідко сперечалися між собою про те, хто з апостолів, які їх започаткували, більший у Царстві Небесному, як колись апостоли – за право сидіти біля Христа. І всі вони забували про те, що Єрусалим – це не лише місто апостола Якова, брата Господнього, а й місто Самого Христа…

Давній Рим намагався утвердитися в новому християнському світі як місто Петрове. Константинополь виборював у нього першість, посилаючись на Первозванного Андрія. А про місто Христове ніби забули… До IV ст., коли свята рівноапостольна Єлена відкрила Чесний Хрест, Єрусалима ніби й не існувало.

Таке забуття, після величі доби Володимира та Ярослава, спіткало й Київ. З одного боку, Російська Церква обстоювала своє право на автокефалію та патріархат за допомогою давнього церковного передання про проповідь апостола Андрія на Київській землі. А з іншого – для російської свідомості  протягом  століть Київ був «історичним мерцем». «Віддавши» свою «сакральну силу» Володимиру, а згодом Москві, він перетворився на територію. Тут стояла Свята Софія і спочивали мощі давніх угодників Лаври. Та все ж для великоросійської свідомості ці святині не робили Київ повноцінним містом із власною давньою історією…

Християнські правителі середньовіччя нерідко сприймали причетність до апостольської традиції як привід для зміцнення та розширення влади. « На нашій землі проповідував апостол, – стверджували вони, – а отже ми маємо більше прав, ніж Церква в інших місцях». Однак у світлі християнського універсалізму такі твердження мають певну архаїчність. Христос постраждав за міською брамою,- стверджував святитель Іоанн Златоуст, – наголошуючи цим на універсальному, вселенському характері християнства. Якщо в Старому Завіті існувало єдине місто, де особливим чином був присутній Бог, то Новий Завіт  – це епоха всеохопного освячення, епоха, коли благодать поширюється з Голгофи на всю землю…

«На Київських горах ноги його стояли, – каже про апостола Андрія собор 1621 р., – і Русь очі його бачили, а вуста благословили…» Ця постанова – частина канонічної традиції нашої Церкви. Але ми не повинні сприймати зв’язок апостола Андрія з Київською землею як привід для зверхньої гордості. Приймаючи це передання, маємо пам’ятати, що апостол прийшов на нашу землю, коли вона ще була, образно кажучи, безвидна й порожня. І привернули його не духовні подвиги наших предків, а бажання поширити світло Євангелія і на язичницькі народи.

Апостольство – це Божий дар. Дар не заслужений, а вручений із самої лише Божої милості… А якщо це так, то чи маємо ми право гордитися даром, який вручено нам Благим Богом на підтримку в нашій немочі?

Порівнюючи Єрусалим з іншими авторитетними християнськими кафедрами Сходу та Заходу, можна сказати, що місто Христове ніколи особливо не виборювало духовну владу. У сучасному церковному диптиху «Мати Церков» посідає четверте місце. А титул «патріарха» Єрусалиму був дарований лише в 451 р. постановою IV Вселенського Собору. Пам’ятаючи про те, що наші предки називали Київ Другим Єрусалимом, нам буде корисно сьогодні наслідувати духовне смирення цього вічного міста. Єрусалим – місто Христове, а християнська Церква в Єрусалимі була заснована в день П’ятидесятниці. Але свій шлях до історичної величі ця Церква вбачала не в завоюваннях та боротьбі за першість, а в близькості до Христа. Тож якщо ми справді віримо, що Київ – це Другий і Новий Єрусалим, то маємо шукати справжню велич Київської Церкви не в багатстві й зовнішній величі, а в близькості до Христа, у виконанні Його волі, в житті за правдою Христовою.

Давність традиції – це не привід для гордині, але привід для постійного випробування себе. Адже Господь вручає Свої дари не для того, щоб вирізнити нас з-поміж інших, а щоб ми їх примножили своєю працею. Чи служить Київський світильник, який Господь запалив рукою апостола, всьому християнському світові? Чи зросло в серці нашого народу насіння віри, щедро посіяне апостолом Андрієм? Чи гідні ми сьогодні його благословення і пророцтва? Чи досягли наша християнська спільнота, наша Церква, наш християнський град заповіданої апостолом духовної величі?

Давня церковна традиція каже про те, що Церква, яку Господь ушанував апостольською проповіддю, має особливі канонічні права. І, зберігаючи пам’ять про проповідь апостола Андрія на Київській землі, ми сподіваємося, що з Божою допомогою наша Церква незабаром стане єдиною і посяде належне їй місце в родині Помісних Православних Церков.

Однак, незважаючи на той чи інший канонічний статус та інші історичні обставини, наша Церква завжди залишатиметься Церквою, традиція якої починається від апостола Андрія Первозданного. Ми завжди  залишатимемося Церквою Київської Русі. Церквою святого Володимира та Ярослава Мудрого. Церквою святого Володимира та Ярослава Мудрого. Церквою святителів Іларіона та Петра Могили. Церквою, яка намагається своїм смиренням та працею зблизити Схід та Захід.

Сьогодні – день пам’яті святого апостола Андрія, і ми згадуємо про особливі зв’язки між ним і нашим народом, нашою країною. Але й зберігаючи пам’ять про його проповіді на Київській землі, й особливим чином ушановуючи пам’ять апостола, ми повинні всіма силами розуму й душі осягнути сенс проповіді, яку він благовістив.

Християнська святиня не може бути для нас вищою за найвищу святиню – Самого Христа. Це твердження не викличе сумніву ні в кого. Та як часто, на жаль, доводиться спостерігати за тим, як у християн другорядне передує головному, людські перекази, «передання старців» – Переданню Церкви, святині християнські – святині Живого Христа…

Я анітрохи не заперечую необхідність поклоніння тим чи іншим святиням. Але, згадуючи деякі моменти, що були в моїй практиці, шкодую, що мої ближні у Христі, виявляючи таку ревність до святині, залишаються байдужими до найбільшої зі святинь – Причастя Чесних Тіла та Крові нашого Спасителя, певною мірою скочуючись до обрядовірства.

Усвідомлюємо, що в цьому і наша провина, провина духовенства, яке не завжди правильно орієнтує паству в пріоритетах духовного життя, євангельських істин. Очікування Антихриста, на жаль живіше у свідомості нащадків апостола Андрія, ніж очікування Христа.

У чому сенс апостольського благословення на світанку нашої історії? Яким чином проявився духовний зв’язок між Україною, Києвом і Первозванним апостолом? Відповіді на ці питання вже давала наша церковна й історіософська думка. Але сьогодні, в день пам’яті апостола Андрія, закликаю всіх нас за допомогою нашої любові й молитви оновити наш зв’язок.

Апостол Андрій проповідував Благу Вість. Давайте ще раз заглибимось у Новий Завіт. Спробуймо по-новому пережити Євангеліє. Намагаймося прочитати його так, щоб відчути біля себе реальну присутність Христа, як відчував її апостол Андрій.

Апостол Андрій полюбив Спасителя і з мужністю переносив за Нього всі гоніння, випробування й муки. Спробуймо ж і ми настільки глибоко й особисто полюбити Христа, щоб нас не змогли відлучити від Нього ні біль, ні несподівані повороти долі.

Апостол Андрій народився у Віфсаїді й був, як брат його Петро, рибалкою. Але зустріч із Христом змінила його життя, і він залишив свою землю, аби стати  «ловцем людей», проповідувати Євангеліє Правди в далеких язичницьких країнах. Полюбімо ж і ми інших настільки, щоб у нас більше не залишилося далеких, і всі стали нашими ближніми.

Апостол Андрій помер на хресті, а в момент смерті він просив Господа Ісуса Христа прийняти його дух. Будьмо ж і ми до останньої миті свого життя віддані Христу. Коли буде Йому угодно, відійдімо до Нього з молитвою на вустах, в єдності з Ним, аби після смерті увійти в Його вічне Царство.

Молитвами святого апостола Андрія, Господи Ісусе, утверди нас у вірі християнській, збільш нашу любов, зміцни наше серце!

Митрополит Олександр (Драбинко)
«Бути вдячним Богові» – К.:Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Володимира, 2017.