І. АВТОКЕФАЛЬНІСТЬ
1. Кожний народ має право на свою Автокефальну Церкву (34 Апостольське правило). Кожна Церква повинна застосовуватися до народності і національності того краю, в якому вона, та Церква, існує (17 правило IV Всесвітнього Собору, 38 правило VI Всесвітнього Собору).
2. Українська Православна Церква від часу свого в 988 р. заснування до року 1686 була незалежною. Вона мала свій власний церковний устрій, свою систему управління, тобто була фактично автокефальною, хоч не мала свого патріарха, а митрополитів для Неї висвячували Константинопольські патріархи, згідно з 28 правилом IV Всесвітнього Собору.
3. На православному сході Європи Церква українська є Церквою-Матір’ю, бо Вона занесла віру Христову на Московщину, Білорусь і Литву та заснувала їм Церкви і довгий час доброчинно на них впливала.
4. За весь час незалежного свого існування Українська Православна Церква, бувши по своїй внутрішній істоті частиною Єдиної Соборної Православної Церкви, була самостійною по своїй зовнішній формі. Вона жила на основі Святого Письма та канонів, як і інші Православні Церкви, своїм національним життям, своїми традиціями, своєю ідеологією, що витворювалися впродовж віків.
5. За наукою Святого Письма і приписами Апостольських правил та правил Всесвітніх Соборів і згідно з вимогами історично-національного життя свого народу Українська Церква витворила за сімсот літ незалежного свого існування багато таких особливостей, яких нема в сусідніх Православних Церквах. Вона на заранні свого розвитку мала Святе Письмо в добре зрозумілій мові, як Остромирова Євангелія, написана в Києві року 1056, Євангелія Київського написання року 1092 та ін. З XVI ст. мала багато перекладів Святого Письма на живу українську мову, наприклад славнозвісна Пересопницька Євангелія 1556 року й інші. Чимало було так званих Учительських Євангелій, що читалися в церквах під час проповідей живою українською мовою. Святе письмо зрозумілою мовою християнізувало наш народ, морально його зміцнило і тим давало йому відпорну силу на пізніші часи, коли чужа ворожа сила пішла в наступ на його релігійно-національну ідеологію, на його духовну самобутність.
6. Насильством світської влади (московським і турецьким урядами) і чужої влади церковної Українська Церква була приєднана року 1686 до Московської Церкви, проти волі духовенства і народу України і всупереч канонам.
7. Після поневолення Українська Церква ще довго трималася своєї релігійно-національної ідеології, боролася за неї і тільки у XVIII ст. почала швидко її втрачати під нівеляційними утисками російського уряду через так званий Священний Синод.
8. Українська Церква ніколи не погоджувалася з втратою своєї незалежності і, як тільки прийшли в подіях 1917 року визвольні дні її народу, Вона звільнилася з-під московської зверхності. Дух Святий і одностайна воля українського народу вказали їй шлях, як визволитися з казенних форм церковного життя, що мали своїм змістом не живе розуміння православності, а мертву букву. В російській Церкві, що цілком була на службі світській владі, перетворившись у державну інституцію, і мала своїм Головою царя (п. 43 законів Російської Імперії) не було місця живому духові.
9. В 1917-1919 роках в Україні на всіх повітових і губерніальних Церковних Соборах і на військових з’їздах виявилася одностайна воля українського народу, спрямована за автокефальний устрій Української Церкви. 5 травня 1920 р. Всеукраїнська Православна Церковна Рада в Києві на своїх Великих зборах, керуючись Духом Святим і волею всього народу, урочисто й одноголосно ухвалила Автокефалію Української Православної Церкви.
10. В жовтні 1921 року Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор у Києві, в предковічній святині України – Храмі Святої Софії, ухвалив, що: “Українська Православна Церква, як Автокефальна, є вільним членом Всесвітньої Соборної Православної Церкви і лишається в непорушному братерському єднанні зі всіма Православними Церквами”.
11. Цими актами позначається нова доба в історії Української Православної Церкви, доба її розмоскалення, відновлення всього того з Її релігійно-християнської і національної ідеології, що втрачене нею в пропащий час підневільного її існування після 1686 року.
12. Звільнившись од 235-літньої неволі, Українська Церква стала на свій власний історичний шлях, яким ішла впродовж семи сторіч (Х-ХУІІ ст.). Залишаючись непохитно на догматичних основах Православної віри, Вона розпочала нове життя на засадах автокефальності, повної незалежності від інших Церков, всенародної соборноправності, братерства й рівності усіх вірних у справах церковного життя й керівництва. Передумовою розвитку цих засад став грунт тільки національний, бо ж Церква Українська почала відроджуватися для народу і через народ.
13. У відродженій своїй Православній Автокефальній Церкві український народ знову побачив Христа – Сонце Правди, що приніс на землю Вічну Правду, братерство, любов. “Я на те народився і на те прийшов у світ, щоб свідчити про правду; кожен, хто від правди, – слухає Мого голосу” (Іоанна 18. 37).
14. Велику неправду, що вчинена була р. 1686 Українській Церкві, визнано, хоч дуже пізно. Константинопольський Патріарх Григорій VII у своєму Томосі з 13 листопада 1924 року з приводу приєднання Української Церкви до Московської писав: “В історії написано, що відділення від нашого Престолу Київської Митрополії та Православних Митрополій Литви і Польщі, що залежали від Неї, і приєднання їх до Святої Московської Церкви, відбулося цілком не за приписами канонічних правил”.
15. Згідно з практикою семисотлітнього (Х-ХVІІ ст.) незалежного свого життя і згідно з волею українського народу, виявленою його церковно- історичними актами 1917-1921 рр., та на підставі Апостольських правил Всесвітніх Соборів, Українська Православна Церква є Церква Автокефальна; всяке стороннє втручання в її життя є насильством.
16. Втручання, що його зазнала Українська Церква після 1686 року, коштує їй жертв у минулих сторіччях; а в наші часи коштує таких жертв, яких не знає в цьому тисячолітті ні одна Церква в світі: 29 єпископів, біля двох тисяч священиків і сотні тисяч вірних. Віримо, що за те втручання і за ті жертви рано чи пізно помститься на гнобителів Суд Божий, бо насильство над духом, яке заподіяне Українському народові, є найтяжча кривда. Кров мучеників за Святу Православну Церкву Українську впаде на мучителів (Матф. 23. 35; 36).
II. СОБОРНОПРАВНІСТЬ
«Де зійдуться двоє або троє в ім’я Моє, там і Я посеред них»
(Матф. 8. 20)
17. Український народ, прийнявши в X сторіччі Віру Христову, запровадив у своїй Церкві Соборноправність, заповіджену народам Святим Письмом та Святим Переданням. У Християнських Церквах, за прикладом Собору Апостолів, од початку II сторіччя Церковні справи, включно до виборів Єпископів, часто вирішувалися всією Церквою.
18. Соборноправність як система управління й життя церковного, де право керівництва й вирішення справ мають усі члени Церкви – єпископ, духівництво і народ, соборно, така близька здавна демократичному єству нашого народу, була одною з головних передумов розквіту, внутрішньої сили і величі Української Церкви впродовж усього часу незалежного її існування.
19. Найвищим керівним органом Української Церкви завжди був Церковний Собор, який складався з трьох частин: 1) Єпископів, 2) Духівництва, 3) Представників од вірних. Церковний Собор без котроїсь із цих трьох складових частин Церкви не вважався законним.
20. Літописи свідчать про Українські Церковні Собори з давнього часу. Так, відомо про Помісний Собор року 1147-го, за часів Київського князя Ізяслава II (на якому вільними голосами обрано й висвячено мощами Святого Климента на Митрополита України Клима Смолятича, визначного вченого і діяча українського) і про інші Собори.
21. Собори збиралися в міру потреб, крайові (помісні) – для важливіших справ, як вибори Митрополита й єпархіальні – для виборів єпископа для єпархії тощо. Єпископів завжди вибирало духівництво з народом. За князівської доби часто практикувався спосіб, що жеребки кандидатів у єпископи клалися на престолі храму, де проходив Собор, і після молитви незрячий чоловік або дитина брали ті жеребки, і так довершувався чин вибору єпископа із кількох кандидатів. Виборність єпископату завжди мала ті добрі наслідки, що між єпископами і народом був міцний живий зв’язок.
22. У єпархіях керували Єпархіальні Собори, на яких у великому числі брали участь з правом рішального голосу вірні від парафій. Через Єпархіальні Собори єпископи ближче пізнавали своє духівництво і народ, свою паству. У єпархіях ніхто з ієрархів не керував самовладно, ніхто з духівництва не приходив до громади непрошений.
23. На основі Св. Письма (Діяння 1. 2, 15; 15. 22, 25; Римл. 1. 1; Петра 1. 10 та ін.), Святих Канонів та Святих Передань, в українській Церкві обиралися всі священо- і церковнослужителі і всі члени єпархіальних та деканальних установ. Всю парафіяльну церковну владу вибирала собі сама парафія, – вона вибирала кандидата на настоятелів, а єпископ благословляв його чи висвячував. Коли парафія не мала свого кандидата на настоятеля, то такого призначав єпископ, за згодою парафії. Обрання, звичайно, було пожиттєве.
24. “Обиральність церковних чинів сильно зблизила духовенство з народом, а це за тяжкої.доби Української Церкви, особливо коли вона знаходилася в католицькій Польщі, надзвичайно їй допомогло. Без перебільшення можна сказати, що коли б Українська Церква не засвоїла собі широкої системи соборноправності та виборності церковних осіб з великою участю світського елементу, то вона не змогла б пережити католицьких нападів за час польської державі”, – каже Архієпископ Іларіон (Огієнко). (“Українська Церква”, т. 1, с. 113).
25. Соборноправність Української Церкви, запроваджена ще від княжих часів, узаконена Канонами, які надають місцевим церковним звичаям зобов’язуюче значення (І Всесвітній Собор 6,7,18; ІІ Всесвітній Собор 2; ІІІ Всесвітній Собор 8; IV Всесвітній Собор 30; VI Всесвітній Собор 39-й, ін.). Система соборноправності існувала в Українській Церкві до часу її поневолення. Самовладного в ній панування одної особи чи групи не допукалося.
26. Практика життя Української Автокефальної Церкви, як з історичного давноминулого, так і з недавнього, навчає нас, що участь народу через своїх кращих людей у церковному керівництві є перша передумова сили і величі Церкви.
27. Московська влада, забравши в XVII сторіччі під свою зверхність Церкву Українську, грубою силою скасувала її соборноправний устрій. Запроваджений був устрій “синодальний”, у якому Духівництво й народ не мали голосу. Поневоленням Української Церкви московський уряд закінчував акцію повного знищення всіх демократичних прав і вольностей українського народу, розпочату вслід за зламанням Переяславської угоди, що було в політиці Москви звичайним явищем.
28. Року 1917, як тільки розпалася московська “церква домовина”, Українська Церква, вставши з неї, почала своє нове життя на засадах свого минулого, а разом з тим – на срборноправності.
29. Свою церковну життєздатність безприкладно довела соборноправність Української Автокефальної Церкви в часи митрополитів Василя Литовського і Миколи Борецького. У незнаних «історією за останнє тисячоліття тяжких умовах ця.Церква жила і діяла; під жорстокими ударами, подібно до ПервоапосголЬської Церкви, зростала, і тоді, коли сини її пішли – як у перші дні християнства – на смерть, Вона існувала й сяяла нетлінним світлом Христової Істини, і з ним пішла на Голгофу, але не вмерла, бо, як каже митрополит Василь Литовський, “Вона, як і Христос, Голова її, воскреснувши із мйртвих, вже більше не вмирає, смерть над Нею влади не має”. А воскревла Вона тоді, коли “всі були одностайно вкупі” (“Діяння” II, 1), і Духівництво, і народ.
30. Свідомість виконання високого обов’язку служіння Богові службою своєму народові надихала тоді обраних народом архипастирів і священиків на Євангельську самопожертву: “Поруч із розп’ятим тільки що Митрополитом Василем, на мене чекає мій хрест… З безмежної любові до Бога, до вас, до нашого народу, я готовий на жертву… Нехай буде воля Всевишнього…” Так говорив на II Всеукраїнському Церковному Соборі у Києві в жовтні місяці 1927 р. архієпископ Микола Борецький, коли обрали його на митрополита. Через чотири роки він загинув у числі первомучеників за відроджену Українську Православну Церкву.
31. Соборноправність дорога Українському Народові як одна з головних частин ідеології його Церкви. Вона бо, ця Церква, коштувала йому жертв у минулому і незліченних жертов у недавньому. Вона освячена кров’ю єпископів, священиків і вірних, як Церква перших віків Християнства.
32. Завдання кожного священнослужителя й кожного вірного Святого Української Автокефальної Православної Церкви, – обстоювати її соборноправність як одну з основних її засад. Треба пам’ятати, що ми не вводимо нічого нового, а творимо діло, яке творили продки наші впрюдовж віків згідно з Святого Євангелією (Матф. З, 17), 8 Правило III Вселенського Собору та ін., що наказують шанувати і берегти все своє рідне.
III. НАЦІОНАЛЬНІСТЬ
А лучче йдіть до загублених овець дому Ізраілевого.
(Матф. 10.6)
33. Всі Православні Церкви разом є Єдина Соборна Всесвітня Церква, бо об’єднуються Єдиним Найвищим Пастирем Ісусом Христом і мають єдині догмати віри, засновані на Св.Письмі, та керуються канонами Всесвітніх Церковних Соборів (у тій їх частині, що має життєву силу дотепер).
34. Формами свого життя, своєю ідеологією всі Православні Церкви – національні. Кожна з них має свою мову Богослужб, свої звичаї і обряди, свій місяцеслов Святих і свої риси у відправах, свій стиль будови храмів і своє мистецтво церковного живопису, свою систему управління, взагалі свій власний релігійно-національний світ, бо тільки в цьому людині легше пізнати Бога істинного.
35. Свої національні ознаки Православна Церква шанує і береже з обов’язку служіння своєму народові за наукою Св. Євангелії (Матфея 10.6, 15.24, 23.37; Марка 7.27; Луки 2.32 й ін.).
36. Українська Православна Церква своєю внутрішньою істотою є членом Всесвітньої Православної Церквю. Але за своєю зовнішньою формою, яка обумовлюється духовною самобутністю українського народу, Вона – Церква національна.
37. Впродовж більш як семи віків Українська Церква вела свій народ шляхом християнсько-національного життя. Вона охороняла від духовної загляди в тяжкі часи втрати власної державності, завдяки чому він зберіг себе національно в дні найжорстокіших утисків.
38. Українська Церква навчала український народ шанувати свою Православну Віру, свої традиції, свою рідну мову, свою культуру, любити свій рідний край, бо хто не любить правдиво свого ближнього, той не є справжній християнин. У Святому Письмі багато повчальних прикладів любові до свого рідного (Неемії 13.24, 25; Матф. 10.14, 15; Луки 24, 21 і ін.).
39. До кінця XVIII сторіччя Українська Православна Церква творила культуру своєму народові. Вона дала йому освіту і перше письменство, з чудовим “Словом о законі і благодаті” митрополита Іларіона І і геніальним “Словом о полку Ігоревім”. Вона створила йому, українському народові, пишне церковно-архітектурне мистецтво і прегарний церковний спів. Вона допомогла йому набути багаті національні духовні скарби.
40. Духівництво Української Церкви до часу цілковитого її поневолення відзначалося високим і щирим національним патріотизмом, жертовно служило рідному краєві і в щасливі його дні, і в дні неволі. Цей дух любові до рідного краю і народу залишався в окремих священичих родинах аж до нашого часу, незважаючи на всі утиски російського уряду в Україні.
41. Українські монастирі були культурними вогнищами в Україні, вони служили Богові службою своєму народові. В тиші монастирських келій під чернечими рясами горіли серця патріотів любов’ю до рідного християнського краю. Там, у келіях, писалися перші наші національні легенди і наша історія, звідти виходили мужі великих ідей релігійно- національних і загальнолюдських. Ні один із монастирів Православного Сходу не дав стільки церковних і культурних діячів, як дала славнозвісна Києво-Печерська Лавра до часу поневолення української Православної Церкви Московщиною.
42. Національний дух Української Церкви воскрес у визвольні дні українського народу в 1917 р. Відразу виявилися “Пастирі, що душу свою покладають за вівці” (Іоанна, 10.11). їх число помножилось, коли через три роки над Українською Нацією зависла страшна загроза розкладу і знищення. Збереження духовно-національного єства рідного народу, зцементування його на грунті християнської релігії стало першим завданням відродженої УАПЦ. Свідомість того завдання надихала священнослужителів жертовністю в ім’я служіння народові. В ті дні багато тих, що їх серця боліли за долю рідного краю й народу, йшли в пастирі. Живу участь прийняли в церковному житті і вірні. Більша їх частина стала мучениками за Правду Христову.
43. “Ні жодна з українських організацій не зробила стільки для національного усвідомлення Українського Народу, скільки зробила Українська Автокефальна Православна Церква митрополита Василя Липківського”, – каже архієпископ Іларіон Огієнко (“Українська Церква і наша культура”, – доповідь на Холмському Єпархіальному Соборі р. 1942), оцінюючи тодішнє церковне та культурне життя в Україні.
44. Сьогочасне становище життя Українського народу кладе велику відповідальність за його майбутнє на Українську Автокефальну Православну Церкву під теперішній час перебування її на чужині. Бути на сторожі свого народу, промовити голосно про його минуле і сучасне, про його право людського буття на дарованій йому Богом землі перед усім християнським світом – одне з невідкладних завдань нашої Церкви. Охороняти релігійно-національне єство своєї пастви, наповняти душу молодого покоління вірою в Бога, в повному змісті її чеснот звільняти його від чужих шкідливих, накинутих йому “ідей”, єднати всіх як синів України в свідомості їх призначення перед нею і готовності до посильної праці для добра свого народу тепер і на час повороту із цього великого “ісходу” – є обов’язком українського духівництва.
45. Виповняти своє велике і відповідальне завдання УАПЦ зможе, коли Вона буде Церквою творчою, поступово і нерозривно зв’язаною з народом. Твердо стоячи на догматичних ї загальноканонічних засадах православності, Українська Церква повинна до решти очистити своє церковне життя від чужих йому нашаровань, що сталися внаслідок довгочасного перебування під ворожою державною і церковною владою.
46. Жива рідна мова – основа ідеології Української Церкви. Вона є найближчий шлях до Бога, твердиня Віри і духовно- національної самобутності. Рідну мову в Церкві освятило зшестя Св. Духа на Апостолів і благословило Св. Письмо (Діяння 2.8, 9, 10.11, І до Коринт. 14.1-19; Матф. 28.19; Марка 16.15,17 та ін.). “В Церкві краще п’ять слів промовити розумінням, ніж десять тисяч слів чужою мовою”, – каже Святий апостол Павло (До Коринт. 1.14, 19). Церковнослов янська мова з російською вимовою, що запроваджена була в Українській Церкві після 1686 р,, є лише засіб денаціоналізації нашого народу.
47. В усіх церковних Богослуженнях, у проповідях, в друкованому слові, в урядуванні, в усіх царинах життя церковного повинна панувати тільки рідна мова, – цей найголовніший наріжний камінь існування Українського Народу, як окремої нації. Без своєї рідної мови нема самостійного народу. Це істина, що не потребує жодних доказів.
48. Мова всіх церковних друкованих видань – Богослужбових книжок, молитовників, періодики й ін. – повинна бути літературна (соборна), легкозрозуміла і проста. Підручники з релігії треба писати зразково чистою українською мовою, щоб на них могла виховуватися молодь. Кожний, хто пише, повинен досконало знати українську літературну (соборну) мову.
49..Духівництво Української Церкви, як виховник душі народу, повинно шанувати рідну мову і тим виховувати пошану до неї і серед вірних. В своєму родинному житті і в пастві треба вживати тільки рідну мову. Священнослужитель, що вживає в своїй родині або в розмові з вірними чужу мову, чинить непрощений гріх перед українським народом і Церквою, бо підкопує основи своєї нації.
50. Але самої рідної мови в Церкві мало, щоб вона була національною, і помиляються ті, які вважають Українською ту Церкву, де тільки служби Божі відправляються українською мовою, а все інше залишається російське. Українська Церква є та, що повернула з московських шляхів на свій історичний шлях, що відновлює свій ідеалістичний – властивий народові українському – християнський світогляд, свій дух, своє розуміння православності в її живому змісті, а не в букві (за наукою Св.ап. Павла – “Буква вбиває, а дух оживляє”). Церква, яка відроджує всі свої національні ознаки й особливості, свій месяцеслов Святих (свій власний місяцеслов має кожна Православна Церква), свої місцеві треби, введені епохальним “Требником” митрополита Петра Могили – 37 чинів, свої звичаї у відправах Богослужб (Євангелія читається обличчям до народу, Євхаристичні молитви читаються вголос, перед “Вірую” звертання до вірних зі словами: “Христос посеред нас” і т.ін.), свій старовинний величний спів, свої обряди.
Треба пам’ятати, що давні українські релігійні обряди повні змісту і краси, вони завжди мали виховне значення, а тому їх треба відновлювати, треба відтворювати все те, що впродовж семи сторіч (од X до XVIII) формувало релігійну свідомість нашого народу, робило його боголюбивим і зміцнювало його духовно-національно.
51. Національність Української Церкви, як бачимо, не “українізація”, – таке розуміння з історичного погляду цілком було б неправдиве. “Доля Української Церкви Православної зв’язана не зі скеруванням її енергії на зверхню, часто дуже матеріалістичну за своїми тенденціями, “українізацію”, а з внутрішнім духовним релігійним підйомом. І цей релігійний підйом принесе безмірно великі плоди для України, коли викличуть його люди, які українцями будуть не стільки за своїми матеріальними тенденціями, скільки за своєю внутрішньою силою, ідейною і духовною” (В.Липинський. “Релігія і Церква в історії України”, с. 98).
52. Українська Церква своїм внутрішнім змістом, своїм розумінням Христової науки завжди випромінювала на всі сторони, а красою своїх національних форм – архітектурою, пишністю іконостасів, прегарними співами, побожним та пристойним заховуванням вірних під час Богослужб і обрядами дивувала всіх чужоземців, як це знаємо з історичних документів.
Любов українського народу до Церкви, його релігійність відомі були по всій Європі і за її межами. Невідвідування Храму Божого в Україні ніхто не знав, усі – від Князя чи гетьмана до простолюду в неділю і в свята були в церквах.
53. Відновити благочестиві християнські традиції українського народу, підняти їх до колишнього рівня величності і краси УАПЦ зможе тільки на грунті національному. Вони бо, ці традиції, виростали з основ національного єства народу в духові християнства, ним, тим духом, вони мають бути відновлені. Це відновлення настане тим швидше, чим більше діятимуть для того провідники, сповнені власної духовної вартості і розумінням ваги тих традицій.
54. Відродити Українську Православність, цебто витворений віками (Х-ХУІІІ) на національному грунті світ християнського життя українського народу, відповідно до сучасних життєвих його вимог – одне з найголовніших завдань Української Автокефальної Православної Церкви.
IV. НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ВІД СВІТСЬКОЇ ВЛАДИ
55. Церква є установа вічності. Храм Божий є для людини тихим пристановищем серед “житейського моря, схвильованого бурею напастів”; у ньому тільки, в храмі, в години скорботи людина знаходить внутрішнє заспокоєння. Церква благословляє життя людське від дня його народження і до невблаганного акту переходу у потойбічний світ і за вічність душі його над гробом молиться.
56. Церква не повинна бути ні державною, ні одержавленою. Вона вища над матеріальні земні діла. ОднЗк Церква не може бути відірваною від життя на землі, а має зайняти таку його ділянку, якої не може зайняти ніяка інша організація. Дбаючи про спасіння душ, Церква повинна дбати і про щастя людей на землі на засадах Христових істин.
57. Своїм високим авторитетом Церква має об’єднувати своїх вірних, вести їх шляхом духовного удосконалення, охороняти їх од духа розкладу та зміцнювати духа чеснот християнських та національних. Тому Церква в цих своїх завданнях допомагає світській владі, якщо діяльність останньої скерована по шляху християнських ідей і сприймає діяльність Церкви позитивно, шляхом гармонійності взаємовідносин з Нею. Така гармонійність можлива тоді, коли державна влада є в руках мужів, що шанують авторитет Церкви і самі є правдивими її синами.
58. Історія вчить нас, що самих лише державних світських законів мало для отримання злих інстинктів людської природи. Знаємо бо, що створені людьми діла людьми ж легко і руйнуються. Тільки вищий понад усе Божий Закон, що всіх людей однаково зобов’язує, і тільки авторитет Церкви – влади не від світу цього, яка цей Божий Закон береже і за його виконуванням стежить, в стані гармонійно керувати людським життям.
59. Найвищим авторитетом, що береже обов’язковий для всіх людей “Божий Закон громадської моралі” , авторитетом, який стримує злі людські інстинкти, а плекає і ушляхетнює інстинкти добрі, Церква є лише тоді, коли вона незалежна від світської влади. Ця незалежність одначе не повинна призводити Церкву до стану якоїсь замкнутої в собі інституції, бо тоді Вона втратить свій авторитет, тому що не матиме повного організуючого впливу на громадське життя. Також втрачає свій авторитет Церква і тоді, коли вона стає послушним знаряддям у руках тих, що правлять у державі, бо коли останні зловживають своєю владою, то виходить-таким чином, що Церква сприяє їх зловживанням.
60. Втримати свій авторитет, авторитет “влади не від світу цього” Церква може лише тоді, коли Вона, при цілковитій своїй незалежності від влади світської, організуюче впливає на суспільство у сфері релігійного і духовно-націедального життя. І в умовах політично- державного буття своггі народу, і в тяжкий час утрати йог# державності – для нього Церква є великою животворною об’єднуючою силою, якщо непохитно стоїть Вона на сврїх ідеологічних засадах. Цьому нас вчить історія українського народу.
61. Українська Церква в часи свого вільного життя (Х-ХУ’ІІІ ст.) була незалежною від світської влади. Своїм високим авторитетом Вона впливала на останню, розрізняючи глибоко Боже і світське, на основі науки Христової: “Віддайте кесареве – кесареві, а Боже – Богові”. Українська Церква ніколи не порушувала наказів Св.Письма, щоб догодити світській владі, бо тим би Вона порушила свій духовний авторитет, який є її суттю і оправданням її існування.
62. Українські митрополити і єпископи завжди були найближчими дорадниками українських князів та гетьманів. Гармонійність взаємовідносин і співпраці влади духовної і влади світської випливала із взаємного розуміння, що сила матеріальна не може обійтися без сили духовної, що держава не може існувати без Церкви. Виконуючи обов’язок служіння народові, влада духовна ніколи не забувала, що вона не може виконувати завдань влади світської, коли вона не хоче перетворити Церкву з установи вічної, Божої, в установу часову, кесареву. Своїм ореолом духовності, своїм понадсвітським авторитетом Українська Церква була непохитною, аж поки її поневолено 1686 р.
63. Світська влада в Україні, в часи її державного життя, високо шанувала авторитет Релігії і Церкви, у всіх справах духовного характеру завжди перед Церквою скорялася, ні одного державного діла без її благословення не робила. Накази Церкви в сфері духовній були для всіх – од князя чи гетьмана до останнього громадянина – обов’язкові. Авторитет Української Церкви був шанований і в литовську добу української історії. Його не порушили навіть татари.
64. Незалежність духовної влади в Україні від влади світської, гармонія відносин між ними незвичайно сприяли розквіту Української Церкви. Її духівництво було провідниками свого народу не тільки духовними, але й національними, як то було в Церкві Апостольській. Служінням Богові службою свойому народові Українське духівництво християнізувало життя народу від низу до верху.
65. Високий авторитет Української Православної Церкви як установи понадсвітської був після ганебного 1686 року грубо зламаний московським безбежним цезарепапизмом. Жорстокими заходами за царя Петра І та цариці Катерини II все церковне українське було з України вивезено, придушено, знищено. Церковні книги українського друку спалені, многовікові місцеві релігійні звичаї заборонено. Духовний маєстат Української Церкви був похований під важкою надмогильною плитою царського синоду.
66. У визвольні дні (1917-1920 рр.) духовний авторитет Української Церкви відродився. Але проти цього всіма силами повстали були московські в Україні єпископи і частина священиків – цей “церковний інвентар російського правительства”. Це духівництво, в більшій частині москалі за походженням і переконанням, у меншій за своєю рабською психологією, не могло погодитися з відродженням Української Православної Церкви. Звикле до мертвої канонічності і механічного “православія”, воно вбачало в українському церковному рухові втрату свого над церквою панування і матеріальних користей.
67. Після розгрому вільного незалежного життя українського народу, що будувалося на християнських основах, тяжкі були умови існування УАПЦ. Але її духовний авторитет стояв високо, бо вся її діяльність була побудована на євангельській істині, на любові, на єднанні з народом. Пізніше, в часи потрійної жорстокості, перед якою бліднуть тіні Нерона і Діоклітіяна, той авторитет був задушений, але… не переможений.
68. В сумні дня тяжкої проби нашої нації в 1941-1944 рр. авторитет УАПЦ не раз брутально топтаний і зневажений бездушним завойовником, був єдиною силою, що животворила змучену душу народу і надавала їй духа витривалості і терпіння в надії на краще майбутнє. У боротьбі з гнобителями-князями тьми віку цього відроджувався в наші часи авторитет Української Автокефальної Православної Церкви.
69. Тисячолітній досвід українського релігійно-християнського життя вчить нас, що Церква є найвищий для нації маєстат духовний і що влада її як установи Божої є лише тоді “владою не від світу цього”, коли Вона вільна від впливів на Неї світської влади, коли Вона віддає “кесареві – кесареве, а Боже – Богові”.
70. Зрозуміння свого призначення і своєї відповідальності перед Богом і Народом і перед своєю совістю, особисте духовне самовдосконалення на Євангельських істинах, і праця й праця задля наповнення людського життя змістом християнських чеснот – головні основи духовного авторитету нашого Духівництва, а з тим і всієї Української Автокефальної Православної Церкви.
Джерела:
1. Вячеслав Липинський – Релігія і церква в історії України.
2. Архієпископ Іларіон – Ідеологія Української Церкви.
3. Архієпископ Іларіон – Українська Церква, І-II.
4. Митрополит Василь Липківський – Історія Української Православної Церкви, част. VII.
5. Арсеній Річинський – Проблеми Української релігійної свідомости.
6. Олександр Потоцький – Автокефалія, І-II.
7. Проф. Костянтин Чехович – Християнський націоналізм.