Цінуйте і щиро любіть ближніх, яких нам дарує Господь, – писав Митрополит Володимир у своєму духовному заповіті
Слово в пам’ять про Блаженнішого Митрополита Володимира Сабодана Предстоятеля Української Православної Церкви зі спогадів секретаря Його Блаженства (1998-2014) митрополита Переяслав-Хмельницького і Вишневського Православної Церкви України Олександра Драбинко.
23 листопада 2019 р., Митрополиту Володимиру виповнилось би 84. Останніми роками він часто цитував псалмоспівця: дні віку нашого – сімдесят літ, а як при силі – вісімдесят літ, і найкраща пора їх – труд і хвороби (Пс. 89:10). Слова ці він застосував до себе. І дійсно, в житті Блаженнішого було чимало трудів і хвороб. Та все ж йому майже вдалося досягти визначеної праведним Давидом межі: 80-ти років.
«Багато, що нам вдалося зробити, але дещо ми не встигли, а вже час…», – сказав мені Блаженніший близько року тому. Що мав на увазі Владика, говорячи, що ми не встигли щось зробити? Стан Митрополита на той час був уже тяжким, говорити йому було складно, і я не наважився розпитувати Владику про те, що саме ми не встигли. Та й не до того було.
Митрополит Володимир очолював Українську Православну Церкву в «осьовий» час її становлення. І поза сумнівом, що останній 20-ти річний період у житті нашої церкви з часом називатимуть золотою добою в новітній історії канонічного Українського Православ’я. Добою Блаженнішого Володимира, добою відродження, розвитку і зміцнення церковної України. Дай нам, Боже, ці здобутки зберегти і примножити!
Однак сьогодні, у день народження Митрополита Володимира, не хотілося б говорити ні про те, що, на жаль, лишилося тільки в думках та задумах. Сьогодні хочеться сказати про інше – про те, чим жив Блаженніший, і якою людиною він був.
***
Відомо, що знання помножують скорботу. Один із найнеприємніших моментів у діяльності церковного адміністратора – це «зайві» знання, які ми, самі того не бажаючи, отримуємо про своїх підлеглих. Владика Володимир був досвідченим адміністратором і чудовим психологом. А обіймаючи посаду Предстоятеля, він мимоволі надто багато дізнавався про своїх підлеглих та спів служителів. Утім, знаючи про немочі інших людей, Блаженніший ніколи не осуджував спів служителів та уникав виносити остаточний вердикт. «Сьогодні згрішив, а завтра покається, – казав він. – Святими не народжуються. Головне, аби усвідомлювали, розуміли свою неміч, і так само робили щодо своїх ближніх».
***
Господь благословив мені нести послух при ногах мого вчителя Гамаліїла – Митрополита Володимира впродовж 16 років – з липня 1998-го до липня 2014 р. І впродовж усього цього часу не можу згадати випадку, аби він учинив із людиною по-сторозавітному жорстоко, виявив до неї зверхність або гординю.
Перша зустріч із Блаженнішим відбулася у 1993 р., коли я ще навчався в школі. Того дня він звершував богослужіння у Свято-Троїцькому жіночому монастирі в моєму рідному Корці, що на Рівненщині, в день вшанування ікони Божої Матері «Споручниця грішних». Після закінчення всеношної Блаженніший прогулювався територією монастиря разом з нині покійною ігуменею Наталією. Я зазвичай повертався з богослужіння додому велосипедом. Побачивши Владику, взяв у нього благословення і продовжив свій шлях. Згодом, коли вже ніс послух у Блаженнішого, він нагадав мені цей випадок і розповів, що того ж дня розпитав про мене матушку ігуменю. Дякую за її добрі слова на мою адресу. Пізніше ми мали спілкування з Його Блаженством на Різдвяних вечорах, які щороку проводила наша недільна монастирська школа.
З пильною увагою Блаженніший ставився до всіх. Що було, те і буде; – писав Екклезіаст, – і що робилося, те і робитиметься, і немає нічого нового під Сонцем (Еккл. 1:9). Владика любив Екклезіаста, та завжди чекав від людей нового та доброго.
Спільна праця з Блаженнішим була радісною та захоплювала. Але сама праця, слід зауважити, була досить непростою. «Так, куди далі їдемо, що там за графіком?» – питав Блаженніший після двох відряджень за один тиждень, коли ми ще навіть не встигли доїхати до резиденції в Лаврі. Будучи працелюбною та відвертою людиною, Митрополит умів бути і по-батьківському вимогливим, а коли треба – суворим, однак завжди зважав на думку інших, не абсолютизував своєї. Приємно було, коли і мої поради або зауваження знаходили відгук.
«Цінуйте і щиро любіть ближніх, яких нам дарує Господь, – писав Блаженніший у своєму духовному заповіті. – Не поспішайте складати остаточну думку про людину, не оточуйте себе тими, хто схожий на вас або завжди погоджується з думками, які ви висловлюєте. Не тільки вимагайте від своїх співробітників відповідального виконання покладених на них завдань, а й щиро прощайте, коли вони помиляються або виявляють слабкість. Довіряйте своїм співробітникам, але й разом із тим не забувайте особисто стежити за станом церковних справ, пам’ятаючи, що саме на вас покладено відповідальність за Церкву. Оточуйте себе сумлінними помічниками, але не відмовляйтесь і від самостійного керування».
У порадах, що їх Митрополит Володимир залишив своєму наступнику по Київській кафедрі та співбратам архієреям, висловлено принципи, якими він сам керувався в церковній діяльності впродовж десятиліть.
***
М’яка, смиренна людина. Таким запам’ятався Блаженніший усім нам. Але м яким та лагідним Владика залишався лише доти, доки це не шкодило церковним інтересам. Варто було лише перейти межу, і перед вами поставала цілком інша людина: тверда та непіддатлива, «впертий хохол», як називали його у відповідних органах за часів ректорства в Московських духовних школах і на посаді керуючого справами Патріархії.
Останні роки життя Предстоятеля були потьмарені активними спробами режиму Януковича, деяких олігархів та зацікавлених осіб усередині Церкви змістити Митрополита Володимира з посади, яку він обіймав. Блаженніший був хворий. Фізичні сили згасали. Та й владолюбною людиною Митрополит Володимир ніколи не був… Однак, стикнувшись із наполегливим бажанням тодішньої Банкової поставити на чолі УПЦ більш молодого та піддатливого предстоятеля заради виборів 2015 р., Блаженніший відмовився піти на спокій. « З Божою поміччю я намагатимусь нести свій хрест до кінця. Хочу померти митрополитом Київським», – такою була його відповідь на одне з чергових вмовлянь. «Часи міняються, а методи ті самі», – з болем казав він згодом.
У 2009 р.,після смерті патріарха Олексія ІІ, багато хто переконував Блаженнішого висунути свою кандидатуру на Московський патріарший престол. «Сьогодні багато ведеться розмов про те, хто незабаром посяде овдовілий патріарший престол. Серед можливих кандидатів називають і мене, вбачаючи в мені наступника Святійшого патріарха Олексія, – казав Митрополит Володимир. – Щиро дякую за таку велику честь, але бажаю постати перед Богом 121-м митрополитом Київським. Шістнадцятим патріархом Московським і всієї Русі нехай буде той, на кого вкаже Бог і ваш вибір». Таким було його рішення.
«Владико, – звернувся якось до мене Блаженніший, взявши за руку, – я знаю, що мені вже небагато лишилося, і хочу, щоб ти закрив мені очі». Цей останній свій послух Його Блаженства я виконав рано-вранці 5 липня.
Ваше Блаженство! Віримо і знаємо, що милістю нашого Небесного Отця Ви знайшли притулок у Його всеохоплюючому Серці та Його Небесному Домі. Просимо вас, Блаженніший Владико, не залишайте у своїх молитвах ні нашої Церкви, ні нашої країни, ні нас, Ваших вірних чад!
Вічна Вам пам’ять, Ваше Блаженство!