Пам’яті тих, хто не пережив страшні 778 днів
Горить поминальна свіча… Рука тремтить і крадькома витирає сльози з обличчя. І хоча життя диктує свої закони, потихеньку стираючи з пам’яті ті трагічні хвилини, все ж ветеранам сняться жахи тієї війни.
778 днів окупації. 778 страшних днів, про які не можна забувати. 6 листопада 1943 року о 4-й ранку в столицю України ввійшли наші війська. Їх зустрічало повністю спустошене місто. З майже мільйона жителів, що проживали тут до війни, залишилося трохи більше ніж сто тисяч.
Страшна картина постала перед очима солдатів. Горіли великі будівлі в районі вулиць Володимирської та Великої Житомирської, Прорізної та Саксаганського. Від пожеж згоріли колишній Інститут шляхетних дівчат на Інститутській вулиці і Публічна бібліотека на сучасній Європейській площі. Підірвані були залізничні станції, залишки більшості київських заводів.
За час окупації столиці України, гітлерівці повністю розграбували місто, заподіявши його жителям неймовірних стражданнь. Вони замучили, розстріляли понад 195 тисяч чоловік. Сотні тисяч киян були викрадені на примусові роботи до Третього рейху. Силами військовополонених нацисти намагалися замести сліди своїх злочинів. В першу чергу це стосувалося урочища Бабин Яр. Однак приховати сліди ворогові не вдалося, оскільки багатьом десяткам військовополонених вдалося втекти і врятуватися.
Учасник визволення Києва, великий український режисер і письменник Олександр Довженко написав 6 листопада 1943 в своєму щоденнику: «Чим більше дивлюся я на Київ, тим більше бачу, яку страшну трагедію пережив він. Населення в Києві практично немає. Є невеличка купка жебраків і бідних людей. Ні, немає дівчат, немає юнацтва. Тільки баби і каліки. Картина жахлива. Такого наш світ не знав протягом багатьох століть. Адже Київ був мільйонним містом. Зараз на руїнах – тисяч п’ятдесят».